У 2020 році ми відзначаємо сторіччя складної низки епізодів, які ознаменували останній етап Української революції — які традиційно вважаються її кінцевими датами та початком більшовицького панування в Україні.
Наслідки більшовицького проєкту «Радянської України» визначали життя кількох поколінь українців і значною мірою відчутні тепер – у політичному житті, масовій культурі та мововжитку. Де саме межа між Україною революційною та «совєтською», у чому можна вбачати спадщину Визвольних змагань?
Цензор.НЕТ поспілкувався з провідним дослідником ідентичності та політики пам’яті в СРСР — канадським істориком, професором Університету Вікторії та головою Асоціації україністів Канади Сергієм Єкельчиком, який завершує рукопис англомовної історії Української революції.
Наша розмова відбулася у дні, коли увага світу прикута до революційних протестів у Білорусі, які українські коментатори іноді називають народженням білоруської політичної нації. При цьому мається на увазі, що сучасна українська політична нація народилася на Майдані під час Помаранчової революції та Революції Гідності. Чи це справді так, чи ми не забуваємо про революцію 1917-21 років? Чому Українська революція водночас виграла і програла? Чи підозрювала українська радянська еліта, яким розгромом завершиться їхній проєкт у 1933? На основі чого витворюється радянське малоросійство і як сьогодні реагувати на пораду подякувати Сталіну за приєднання Львова?
ГОЛОДОМОР Є ОСТАННІМ МОМЕНТОМ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ. БІЛЬШОВИКИ ТАКИМ ЧИНОМ ВИРІШИЛИ ПРОБЛЕМУ СПРОТИВУ СЕЛЯНСТВА І УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ
— Перша світова війна дала можливість українському руху вийти на фінальну політичну пряму. Однак більшовики цього не розуміли і жили ідеєю «світової революції». Що коїлося у їхній голові? Як і коли вони усвідомили, що не вийде «світової революції», а з українським рухом потрібно рахуватися?
— Насамперед, Українська революція стала неприємним сюрпризом для загальноросійських політиків будь-якої орієнтації. Ніхто не думав, що після царських нагінок на український рух та культуру політична мобілізація українців відбудеться так швидко. Дослідження національних рухів інших народів та галицької моделі показують, що потрібна довга копітка праця поколінь національної інтелігенції. Потрібні газети, книжки, читальні, якась практика політичного представництва. На підросійській Україні все це було лише уривками між 1905 та 1907 роками, залишки національних інституцій знищено з початком війни у 1914 році. Національної школи та можливості вживати українську мову у діловодстві не було зовсім.
Але Перша світова війна змішала всі карти. Вона зробила українське питання важливим інструментом міжнародної політики. Галицькі українці та політичні емігранти з Російської імперії отримали доступ до українських військовополонених у німецьких та австрійських таборах. Мільйоновими накладами видавалися карти українських етнічних земель. Але цього б не було досить, якби не постала можливість українізації армії. Навіть для зовсім національно несвідомих солдатів українська ідентичність раптом стала важливою, бо вона поєдналася з поверненням в Україну, яка, можливо, вийде з війни чи дістане потужну підтримку союзників. Вони не хотіли пропустити й гаданого розподілу землі. У спогадах Юрія Тютюнника є прекрасний епізод з його перебування на службі у Криму 1917 р., коли на зборах вояків він спочатку просить українців підняти руки, тоді малоросів, а потім хохлів, а тоді всіх разом – і підноситься ліс рук. Так українська ідентичність стає привабливим вибором. Звісно, небагато з тих «хохлів» та «малоросів» лишиться в українському таборі коли дійде до визначальних битв з більшовиками та білими, але й поразки гартують націю, підштовхують людей до вибору й вірності. Грушевський добре це розумів і саме тому зробив похорон героїв Крут державною церемонією молодої УНР.
Більшовики ж на це не зважали під час першої війни проти УНР наприкінці 1917-го та на початку 1918-го. Ленін слав телеграми, щоб відвантажували хліб вагонами, а антиукраїнський терор здавався прийнятною частиною «класової війни». Хоч насправді він так само міг відбивати настрої російської та російськомовної публіки царських часів.
— Коли більшовики зрозуміли, що треба йти на поступки українству?
— Зміна офіційної позиції реально починається вже після другого приходу більшовиків у 1919 році. Вони стикаються з серйозним спротивом селянства і розуміють, що УНР є не порожньою формою, а альтернативою їхній владі. Принаймні, це розумів Ленін, який закликав до поступок у національному питанні – інша річ, чи їх було запроваджено на місцях. Наприкінці 1919-го, коли Червона армія себе добре показала у так званій російській громадянській війні, Леніну трапився під руку збірник документів про голосування під час виборів до Установчих зборів у 1917-му. Після цього він написав невеличку статтю, де зауважив, що в більшості українських губерній перемагали українські есери та соціал-демократи. Його висновок, що треба не заперечувати права української мови. Ясна річ, що це не принципова позиція, а висновок з українського досвіду 1919 р.
Коли більшовики завойовували Україну у лютому 1919-го, то одразу почали встановлювати кооперативи та радгоспи, щоб почати заганяти селянство в «комуністичний рай». Селянство миттєво повстає проти цього, і вже у цей момент у головах більшовицьких лідерів селянське питання поєднується з українським питанням. У цьому причини певних поступок у національному питанні, але у цьому ж – теоретична база Голодомору. Ця асоціація між селянським питанням та українською ідентичністю подтверджує необхідність існування радянської Української республіки. Але з мовою поки що більшовики собі дати раду не можуть. І це дуже показово для більшовицької влади: є політичні директиви, але реалії такі, що більшовицьке керівництво на місцях української мови не знає, знати не хоче і не збирається її запроваджувати.
Фото: dsnews.ua.
8 листопада 1920 року більшовики штурмують Перекоп, перемагаючи війська Врангеля. Це стає для них символічним моментом завершення громадянської війни і остаточного встановлення радянської влади. Хоч насправді вони ще матимуть різноманітні повстання в Україні – отаманів Холодного Яру, Другий зимовий похід армії УНР. Ще будуть довгі перемовини з Польщею. Але більшовики хочуть завершити свій наратив штурмом Перекопу, бо він героїчний. Між іншим, українці тут не фігурують, хоча реально у розгром білих величезний внесок зробила селянська армія Махна.
— Питання України у дипломатичному плані вирішиться тільки навесні 1921 року – Ризьким мирним договором з Польщею, за яким землі УНР відходили до більшовиків. Але й завершилося це суб’єктністю УСРР. Як доходили до цієї суб’єктності?
— Так, Ризький мир у березні 1921 року часто вважають датою завершення Української революції. Представників УНР не допущено до участі у перемовинах. Натомість за Радянську України підписують Квірінг та Юрій Коцюбинський. У цьому вузько політичному сенсі власне й говорять про поразку. Але як бути з народним рухом за свою землю і мову, який відтепер був пов’язаний з уявленням про власний уряд? З наростанням народного спротиву більшовикам пам’ять про УНР міфологізується, очікують «повернення Петлюри». Більшовики мусять рахуватися із цим.
Більшовики були свідомі того, що Комуністична партія в Україні складається здебільшого з росіян та євреїв. Той невеличкий відсоток українців, які там були, здебільшого взагалі не знав української мови. Так вони відповідали в анкетах. І цьому усвідомленню проблеми відірваності від місцевого населення допомагає боротьба отаманів, повстання українського селянства. Тому 1923 року Комуністична партія дає вказівку про початок українізації. Між іншим, західні науковці зазвичай розглядають політику коренізації у відриві від НЕПу. Тоді коренізація не нагадує поступку селянству та визнання довгої тіні національних політичних проєктів 1917-21 років. Тоді її можна представити, як турботу більшовиків про пригноблені народи. Але у контексті НЕПу це має вигляд поступки. І це тому, що головна мета радянської влади – отримати хліб.
Із цього випливає дуже важлива річ: ми не мусимо думати про 1919 рік як про момент, коли радянська влада зрозуміла, що українське селянство має силу. Навпаки, більшовики розуміли, що українське селянство – це проблема. Для них питання прав української мови, питання розвитку української культури та освіти поєднується зі збройним супротивом селянства. Саме в таких категоріях Сталін думатиме у 1932-33 роках, і з цього виростає Голодомор. Тому повстання проти колективізації 1929-30 років та Голодомор є фактично останніми битвами Української революції. Більшовики водночас знищують українське селянство і українську політичну націю, Яка постала в часі революції. Після цього вже серйозно не гралися в українізацію. Українізація стає поверховою. І столицю більше нема сенсу тримати біля російського кордону – її можна повернути до Києва. Отже, якщо можна говорити про суб’єктність УСРР, то для Кремля вона була вимушеною та тимчасовою, але для ватажків українізації – справжньою.
У 20-ТІ РОКИ УКРАЇНСЬКА ВЛАДА ДОЗВОЛЯЛА СОБІ ГОВОРИТИ ВІД ІМЕНІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
— Ми говоримо про мову, ставлячи її як основу ідентичності для українців. Чи можемо вести мову ширше про культурні, національні коди?
— Ще до революції святкування днів Шевченка і збереження української мови були найпомітнішими вимогами українського руху. Ленін – прагматичний і цинічний політик, доволі пізно відкриває для себе українську справу. У 1914 році він був у Кракові, і він згадує в листі до матері, що там він разом з дружиною відвідав вечір пам’яті Шевченка. Радянські художники не наважилися зробити картину «Ленін у вишиванці на Шевченківських днях», але на нього та подія справила враження. Тоді ж Ленін написав для депутата Державної думи від України Григорія Петровського (малороса, який української мови не знав) з протестом проти заборони святкування в Російській імперії дня народження Шевченка.
Коли у 1919 році більшовики взяли Київ, то одразу вирішили збудувати нові пам’ятники. Пам’ятники того часу зазвичай абстрактні й кубістські, з тимчасових матеріалів. Карла Маркса вони поставили на Майдані. На Софійській площі були бюсти Леніна і Троцького, а на Царській площі (тоді ІІІ Інтернаціонала, тепер – Європейській) бюст Шевченка роботи відомого скульптора Балавенського. Це показово: бачте, царська влада не дозволяла збудувати пам’ятник Шевченку, тому це мусимо зробити ми. Хоч при цьому українською ця влада анітрохи не видається. Він простояв кілька місяців, бо у серпні армія Денікіна взяла Київ водночас з українським військом, витіснила з нього загони УНР та галичан, і білі шаблюками порубали всі ці пам’ятники.
Словом, на 1921 рік більшовики розуміли, що українці мають усталені вимоги, які треба визнавати хоча б декларативно. Це не виключає того, що більшовицькі солдати стрілятимуть у портрети Шевченка під час взяття Києва, бо для них це символ петлюрівщини. Але на рівні державних прокламацій є розуміння, що Шевченко – це те, що треба дати українцям. Є також практичний вимір, який також зумовив українізацію. Для того, щоб достукатися до селян і переробити їх на той лад, який працюватиме для радянської влади, треба дати їм початкову освіту українською мовою. Якщо вчити їх російською, то як бути з тезою про Росію як тюрму народів?
— Ви згадали, що Голодомор 1932-33 став наслідком цих процесів. Однак ще на початку 20-х відбувалися значні репресії проти донських козаків і народів Середньої Азії. В Україні більшовики змушені були cпершу відступити і лишити розвиток українства. Чим українці тоді так вирізнялися?
— Так, вже відбулося так зване «розкозачування» і спроби радикальних трансформацій суспільства у Середній Азії. Мені здається, що більшовики від початку розуміють, що проєкт української держави та ідентичності був найбільш розвиненим серед меншин Російської імперії, які більшовикам вдалося затягнути назад до вже більшовицької імперії. Тому Україна була тим зразком, на якому випробовували національну політику: спочатку поступки після початкового терору, а тоді притиснути міцніше і знищити політичну націю. І це стосується Голодомору.
Станіслав Кульчицький пише, що Голодомор починається з того, що норми збирання зерна для України встановлюються на рівні, який вищий за інші чотири сільськогосподарські регіони в РРФСР разом узяті. Хоча ніколи – ні до, ні після того – Україна не збирала стільки врожаю, як у тих чотирьох регіонах. Тобто це було свідомою політикою, з огляду на економічну, і політичну потреби. Бо Україна вела перед в час коренізації. Українська влада у 20-ті роки дозволяла собі говорити від імені українського народу. Скажімо, славетна вимога наркома освіти Олександра Шумського зробити головою Комуністичної партії України українця, а не росіянина чи єврея. І з цими моментами сталінський режим ніяк собі не міг дати ради, поки не зламали опір селянства. Тому Голодомор є завершенням 20-х років. Але також він є і завершенням Української революції – з точки зору реальних соціокультурних процесів.
Олександр Шумський.
Показово, що власне після Голодомору починають будувати нові величні але «соцреалістичні» пам’ятники Шевченку по всій Україні – у Харкові, Києві, Каневі. Не до Голодомору, а після нього. Це вже не було задоволення вимог української політичної нації. Наприклад, у Полтаві у 20-х встановили пам’ятник авторства Івана Кавалерідзе у стилі кубізму (але в СРСР кубізм був заборонений, тому для нього знайшли термін «конструктивізм»).
Пам’ятник Шевченку у Полтаві.
А у 30-ті це вже «сталінський Шевченко».
Пам’ятник Шевченку в Харкові.
ВЕЛИКИЙ ТЕРОР В УКРАЇНІ ПОЧАВСЯ У 1930 РОЦІ З РОЗГРОМУ УКРАЇНСЬКОЇ НЕРАДЯНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ
— Чи правильно я розумію, що ви трактуєте Голодомор як атаку проти української політичної нації?
— Так, саме в такому сенсі. Бо революція створила українську політичну націю. І вона її створила, як показують науковці, не тільки етнічною. Бо були етнічні росіяни, німці та євреї, які включилися до цього проєкту, було сприйняття кримських татар, як природних союзників. Тобто він був більшим за чисто етнічний, але в його основі було уявлення про те, що українці мають право на батьківщину. І це уявлення створили не більшовики, як би Путін не намагався довести зворотне. Звісно, більшовики не створили Україну, а зустріли концепцію модерної української нації розробленою і усталеною, в широкому обігу і народному мисленні.
Цікаво, що перше обґрунтування ідеї незалежності у термінах сучасного народоправства дав у 1895 році Юліан Бачинський – марксист з Галичини, згодом голова місії УНР в Америці. Сьогодні ми любимо згадувати про самостійника Миколу Міхновського з його юридичним аргументом, що Переяславська рада 1654-го з точки зору закону ні до чого не зобов’язувала українців, але у тому часі, коли писалися універсали Центральної Ради, він мав обмежений політичний вплив. Грушевський взагалі його вважав авантюристом.
— Сьогодні юридичний аргумент був би переконливим…
— Саме так! Та навіть у 1920 році він сприймався б зовсім інакше. А Бачинський обґрунтував ідею незалежності з соціально-політичних міркувань і прав нації з точки зору модерної теорії імперіалізму й колоніалізму. Він вважав, що Україна мусить бути незалежною, тому що імперська система є несправедливою і експлуататорською. Для вільного економічного і культурного розвитку народних мас потрібна власна держава.
— Як функціонувала ця політична нація у 20-х? Як уживалася діяльність націонал-комуністів і розвиток високої української культури з візією більшовиків, які мали мету перетворити її на «пролетарську»? Наскільки тогочасна політична й інтелектуальна еліта припускала, що вона радянській владі насправді непотрібна?
— Це неймовірно важливе питання, про яке можна не одну книжку написати (і вже чимало написано Мейсом, Лібером, Шкандрієм, Кульчицьким, Єфіменком). Коли я вперше почав читати газети 20-х років, вони мене вразили. Йдеться про провідні газети УСРР – «Вісті», «Комуніст». Я очікував, що у 20-ті роки в урядових газетах буде значно більше про українську культуру і права українського народу. Та ж ні – все це там дуже маргінальне. Навіть про Шевченка писалося, що він був «поетом-незаможником» — тобто повна інструменталізація національного символа під політичні завдання на селі.
Отже, держава контролювала політичний вимір, тоді як українській інтелігенції було дозволено розвивати та захищати культуру – ще одна поступка, про які ми вже говорили. А українська інтелігенція не була однорідною. Радянська влада ділила українську інтелігенцію (так само, як в інших республіках) на два табори. Перший табір – буржуазно-націоналістичний, який «поки що треба терпіти», і його головою більшовики хотіли зробити Сергія Єфремова. Сюди можна віднести Михайла Грушевського, який повертається з еміграції 1924 року, хоча він стратегічно намагався заманіфестувати себе соціалістом. Троцький таких називав «попутниками» — які йдуть поруч з більшовиками лише певну частину шляху. Більшовики вважали їх ворогами і ніколи не розглядали частиною радянської культури. Я думаю, що арешт Грушевського та Єфремова планувався з самого початку. Ми знаємо, що за ними стежили. Їх завжди критикували, особливо Єфремова. І їх фактично було знищено процесом «Спілки визволення України». Це доволі рано – 1930 рік. Тобто «великий терор» в Україні починається у 1930 році з української нерадянської інтелігенції.
Зі щоденника Єфремова чітко видно, що він ненавидить більшовиків і розуміє, що й більшовики його ненавидять. Але він думає, що вони не наважаться його знищити чи навіть звільнити, бо він є знавцем української літератури, а більшовики не мають таких фахівців. Окрім того, він вважав, що більшовикам потрібно було показати українцям Польщі, що в СРСР українська культура вільно розвивається.
Метою процесу СВУ було зломити авторитет української дореволюційної інтелігенції, яка не ідентифікувала себе з радянською владою. А після цього, у 33-му дійшла вже черга до української інтелігенції, яка позиціонувала себе як радянська. Це той табір, який схилявся до марксизму і соціал-демократії, повністю ідентифікував себе з проєктом радянської України: Шумський, Скрипник, Хвильовий (останній, як відомо, був чекістом під час революції). Саме ці люди за кілька років до того вели боротьбу проти Єфремова і Грушевського. Вони боролися за принцип поєднання українського патріотизму й розбудови української нації з радянською владою. Багато хто вийшов з «боротьбістів» і загалом з лівого крила українських есерів та соціал-демократів. На відміну від цього революційного покоління, Єфремов та Грушевський не вірили у можливість поєднання української нації з більшовицькою ідеологією.
Процес СВУ.
Тож з Єфремовим розправляються у 1930-му. Грушевський кілька років ще живе, висланий до Росії, після коротокотривалого арешту і навіть повного зізнання. Тоді помирає саме у «правильний» час у 1934 році за дещо підозрілих обставин. Але загалом це покоління творців модерної української ідентичності було розгромлене раніше, вони вже не побачили розгрому вже радянської української культури, знищення колишніх боротьбістів та галичан, що після 1920-го лишилися на великій Україні й наполягали на політичному вимірі радянської версії української суб’єктності.
СЕЛЯНИ, ЩО НЕ ПІДТРИМАЛИ УНР СВОГО ЧАСУ, У 20-Х ЧЕКАЛИ ПРИХОДУ ПЕТЛЮРИ
— Навіщо більшовикам знадобилося знищувати українське радянське покоління, якщо воно визнавало ідеологічну єдність у межах Радянського Союзу?
— З тієї ж причини, з якої організували Голодомор – українські радянські митці так само були представниками української політичної нації. Тобто вони вважали себе представниками тієї України, яка вийшла з революції. Відомий анекдот про Скрипника, хоча іноді кажуть, що це робив Панас Любченко. Буцімто коли він їздив до Москви, то брав з собою перекладачів з російської, хоча російську він, звісно, знав.
— Тобто брати перекладача з російської – це не сучасний креатив?
— Не сучасний, але дуже актуальний. Вони вважали себе носіями революційної української ідеї, єдиними легітимними захисниками українства від великодержавного шовінізму (натомість Петлюру викривали, як націоналіста). Трагедія цього покоління почалася з 1933 року, коли воно зрозуміло, що фактично привело республіку до Голодомору. І одразу після цього почалося знищення і самого покоління, і власне політичної ідеї України.
У цьому плані показовим є знищення чи зникнення кобзарів як цілого пласту традиції. Воно трапляється не через «розстрільний з’їзд», як говорить легенда, хоч індивідуальних кобзарів справді репресували, а через те, що було запроваджено міліцейський контроль за пересуванням людей як у селі, так і в місті, та знедолено селян, які раніше підтримували цих мандрівних музик. Тобто сама система відкидає традиційну українську культуру. Селянство чинить спротив її зникненню. І цей спротив висловлюється як у повстаннях 1930 року, так і в пам’яті про «отаманів», яка сьогодні знаходить своє втілення в епосі про Холодний Яр.
Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак.
— Наскільки реальною була ностальгія за УНР?
— Є цікавезні свідчення з 1941 року. Коли прийшли німці, то на селі були сподівання, що і Петлюра прийшов з німцями. На селі зберігалася пам’ять про УНР і були очікування, що «німці розженуть колгоспи і роздадуть землю». Це був дуже короткий момент, коли люди сподівалися на прихід Петлюри. На словах німці були проти колгоспів, але в реаліях їм, так само як і Сталіну, потрібно було викачувати продукти з українського села. Тому колгоспи вони затримали.
До речі, Єфремов у щоденнику у кінці 20-х (це час, коли Петлюра вже загинув, а процес над його вбивцею Шварцбардом, до речі, широко висвітлювався у радянській пресі) писав: був на базарі, а там розмови, що Петлюра прийде. Пам’ять про Українську Народну Республіку трансформувалася у мрію, ідеалізацію складного минулого. Іронія у тім, що в час її існування у 1918-1920 роках підтримка селянства була дуже мінливою. УНР не змогла встановити реального контролю над селом. А от після того, як вона загинула і більшовики показали своє справжнє обличчя, тоді пам’ять про УНР було переосмислено у плані наївно-монархічної легенди – мовляв, прийде Петлюра і все зробить.
Тепер іноді можна почути, що Україна зробила помилку, не відновивши у 1991 році офіційно Українську Народну Республіку. Відбулася передача клейнодів від президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка Кравчуку. І тепер популярнішою стає думка, що було б добре українську державність відновити від січня 1918-го. Тим більше, вже повернули військову форму з апеляцією до зразків УНР і Української держави.
ПЕРЕНЕСЕННЯ СТОЛИЦІ З ХАРКОВА ДО КИЄВА БУЛО СИГНАЛОМ, ЩО БІЛЬШОВИКИ БІЛЬШЕ НЕ БОЯТЬСЯ АНІ СЕЛЯНСЬКОГО ПОВСТАННЯ, АНІ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ
— Після цього розгрому української політичної нації настає друга половина 30-х років. І більшовики починають творити загальну радянську ідентичність. Вважається, що ця сталінська концепція призвела до так званого радянського малоросійства, яке ми відчуваємо й сьогодні. У чому воно полягало і як творилася та концепція?
— Після того як Україну зломлено і остаточно упокорено починають будувати образ нової України. Я вже згадав про пам’ятники Шевченку в сталінському стилі. Також акцентується Україна етнографічна: гопак та шаровари. За Сталіна створюють академічні (які сьогодні національні) ансамблі – хор Верьовки (1943) і ансамбль Вірського (1937).
Але найбільшим символом цього є перенесення столиці з Харкова до Києва у 1934 році. Це було сигналом того, що більшовики більше не бояться селянського повстання на Правобережжя. Не бояться вони вже й української інтелігенції, ані політичного класу, який проводив українізацію. Вони думають, що упокорили Київ як столицю УНР. І за Сталіна легко відновили малоросійство, що існувало в царській Росії. Те саме, через яке під час революції УНР не дуже затишно почувалася у Києві.
— Чому було легко відновити малоросійство?
— Тому що воно вже існувало у дореволюційному плані – як тепер пишуть, «за царя і кобзаря». Тобто можна було бути монархістом і регіональним українським патріотом. Західні дослідники Другої світової пишуть, що коли ОУНівці в 1941 році дісталися Східної України і почали проводити нам роботу серед населення, то вона спочатку йшла досить добре. Люди погоджувалися, що вони за Україну і проти німців, а також проти Сталіна. Але відмічають такий момент: у визначенні поняття «свої-чужі» населення сходу України не розрізняло українців та росіян, натомість галичан виокремлювало як не зовсім «своїх». Націоналістичні мемуаристи списують це на ефект радянської пропаганди. Цю тезу підхоплює частина західних науковців, стверджуючи, що більшовики таки створили радянський народ.
Але мені здається, що в цьому випадку не варто давати забагато кредиту більшовикам, бо це уявлення в населення було і до них. Досить довго існувала офіційна аксіома царської Росії про «три племені російського народу», а уявлення про православну спільноту існувало ще довше. Ціі уявлення були настільки усталеними, що до нього дуже легко було повернутися, особливо у великих містах та індустріальних зонах. Сталін це усвідомлює тому переорієнтовує всю пропаганду на слов’янське єднання, відроджує царські репрезентації Олександра Невського та Богдана Хмельницького. І тому нема чого було дивуватися, чому люди, які говорили, що вони проти Сталін, з поверненням Червоної армії почали говорити, що це повертаються «наші».
— У царський час існувало поняття «чужих» — тобто інородців. Його більшовики також відновили?
— Поняття «інородці» визначалося одночасно і в релігійному, і в етнічному плані. Скажімо, інородцями були німці, поляки та прибалти, хоча вони були християнами. До кола інородців включали і євреїв. Для дослідників Другої світової війни є такий важливий епізод: коли до українських міст після їхнього взяття Червоною армією починають повертатися євреї, то містами прокочується хвиля антисемітизму. Купа побутових конфліктів, навіть погроми, у тому числі – у Києві. Рушійна сила цього конфлікту – конкуренція за житло, якого було мало у поруйнованому місті. Але народне бачення євреїв, як «не своїх» дуже чітко було присутнє і досвід німецької окупації його акцентував.. Тоді повернувся сталінський режим з новим радянським патріотизмом майже царського зразка – і конфлікти вийшли на поверхню. Показово, що Хрущов як партійний керівник УРСР намагається применшити проблему, не хоче реагувати. Тут бачимо не тільки повний відкат від революції, а й зв’язок між русифікацією та етнічним насильством.
Дуже часто радянській владі приписують здатність тотального панування над розумом людей – мовляв, вони виростили покоління сталіністів. Однак для цього покоління багато чого було готове ще з часів Російської імперії. Зрештою, дітей, що зростали за Сталіна, ростили бабусі. І ці бабусі не дуже добре зналися на сталінській політичній мові, але чудово розуміли, що таке «люд російський православний» та хто такі інородці.
СЕРЕД ЗАХІДНИХ ІСТОРИКІВ ДОСІ Є ТЕНДЕНЦІЯ ВВАЖАТИ, ЩО РАДЯНСЬКА ВЛАДА БУДУВАЛА НАЦІЇ З НІЧОГО
— Ви згадали про своїх західних колег, які ідеалізують радянський проект. Як сучасна західна історіографія сприймає процеси націєтворення у Східній Європі у ХХ столітті? Є концепція, що у СРСР нації власне і виникли, оскільки комуністичний проєкт вважають модернізаційним. Є теорія, що зачатки націоналізму спонукали більшовиків далі розбудовувати «радянські нації», щоб втримати їх від сепаратизму. Часом складається враження, що на Українську революції 1917-1921, і на національний рух у царській Росії, як і на власне контекст царської Росії уваги не звертають. Чи щось змінилося в цьому плані в останні десятиліття?
— Зміни є, але повільні. У Канаді є хороший приклад. Провідна дослідниця Радянського Союзу в Торонтському університеті Лінн Вайола починала з книжки про 25-тисячників – про рух робітників та молодих активістів, яких більшовики посилали на село будувати колгоспи, тобто власне розкуркулювати та силою заганяти всіх інших до колгоспів. Вона їх показала героями-ідеалістами. А після розпаду СРСР Вайола стала авторкою книжок про селянський спротив колективізації та сталінські репресії.
Багато західних істориків Радянського Союзу починали з лівого середовища, але з часом мусили переоцінити свої погляди у зв’язку з тим, що не можна було далі ігнорувати джерела про гноблення народу та репресії за радянської влади. Та й сама історична наука змінилася з наголосом на щоденному житті, усній історії, досвідові пригноблених груп. Стає неможливим заперечувати Голодомор – особливо в Канаді.
Тенденція вважати 20-ті роки будуванням нації з нічого ще зберігається. Нещодавно вийшла книга Сари Кемерон про голод в Казахстані. І вона будує це дослідження як опозицію українському голодові. Мовляв українці багато пишуть про Голодомор як про руйнування нації, а от у Казахстані голод був не руйнуванням, а навпаки будуванням нації, хоча чверть народу загинула. І вона дійсно має рацію, що нація, яка виникла після голоду була зовсім іншою. Це була осіла нація, сталінська нація. От тільки чи правильний тут наголос?
На якомусь етапі у 20-ті роки більшовики визнали номадизм казахів традиційним способом життя. Збиралися створювати мандрівну школу, яка рухалася б разом з кочівниками. Але тоді, коли в Україні та Росії починають заганяти селян у колгоспи, почали і насильницьке оселення казахів на землі. Катастрофу Казахстану посилило те, що це одночасно і зерновий регіон, і ареал постачання м’яса. Сталін вимагав від них зерна – і це частина того ж процесу, який згодому переростає в якісно інакший Голодомор в Україні, але казахи також мусили здати до колгоспів свої стада. А реально єдиним способом отримання зерна для здачі державі був продаж м’яса. І казахи потрапили у пастку неможливості виконати план ані по зерну, ані по м’ясу. Казахи почали тікати до Китаю, і тоді більшовицькі загони їх зустрічають на кордоні, де проводять масові розстріли та зґвалтування. Але у цьому сенсі тут також паралель з Голодомором, адже йдеться не про нову націю, а про насильницьке руйнування традиційного укладу села. В Україні йшлося про злам сили селянства, причому, індивідуального селянства на землі, яку вони захопили під час революції. Це селянство розуміло свою силу і з часів УНР мало політичну альтернативу.. Тобто в Україні та Казахстані більшовикам ішлося про те саме – насильницьке перетворення провідної соціальної сили цієї нації.
Однак у даному разі важливо зрозуміти те, чому саме західних істориків захоплює ідея, що держава може творити нові спільноти з етнічних меншин. Та власне тому, чому в сьогоднішніх США відбуваються масові протести. Ці науковці виходять із ситуації нереформованого капіталізму та неосмисленої колоніальної спадщини. І для них радянські 20-ті видаються привабливим експериментом – їм хочеться бачити, що держава була за людей. Тому так важко прищепити повне розуміння перебігу революції та її остаточного розгрому за Сталіна – і в українському, і у казахському випадку.
— В одному з інтерв’ю серед найбільш шкідливих міфів в історії України ви назвали концепт Великої вітчизняної війни. Чому?
— Ця концепція протилежна тому принципу, за яким будується сучасна Європа і світ – пріоритету прав людини. Велика вітчизняна війна – це прославлення держави, яке абсолютно ігнорує, якими методами ця держава дісталася до перемоги. Навіть Світлана Алєксієвіч, до якої я загалом критично ставлюся, пише про те, що на селі День Перемоги завжди зустрічали зі сльозами, тоді як у містах святкували.
Досвід війни – це досвід втрат і виживання. Це зафіксовано у так званих довідках про настрої населення одразу після війни. Люди постійно очікують нової війни, голоду. Коли 16-17 вересня 1941-го радянські війська відходили з Києва, то намагалися знищити продуктові припаси, але кияни масово вийшли на вулиці і намагалися це припинити. Аналогічний епізод був у часі Української революції на одному з заводів Катеринослава. Радянська влада, яка залишала місто, намагалася вивезти з заводу бухгалтерію і гроші, а робітники не давали. Інакше їхні родини померли б з голоду.
Адже багато хто з тих, хто вижив у війні, помре під час голоду 1946 року, при чому тоді голод був не лише у селі, але й у місті. Повертається тиф, але радянські газети про це не пишуть. Пишуть про суботники, коли люди зорганізувалися заривати сміття на вулицях – однак насправді йдеться про тиф.
Але насамперед концепт «Великої вітчизняної» сьогодні – це ідеологічна зброя путінської Росії з усіма супутніми конотаціями, що абсолютно протилежні поняттям демократії, прав людини, самовизначенню націй. Протилежні вони також лівій ідеї у будь-якій інтерпретації, чому мене безмежно дивують деякі західні «ліві» симпатики Путіна.
Я ЖАРТУЮ, ЩО «ЗАХІДНУ УКРАЇНУ ПРИЄДНАВ» НЕ СТАЛІН, А ДРУЖИНА ХРУЩОВА
— Часом лунають провокативні тези, які можливо були б корисними на початку 2000-х для підважування народницької традиції. Але зараз, дозволю суб’єктивну думку, вони не сприяють ані продуктивній дискусії, ані критичному осмисленню. Це заклики на кшталт «Українцям треба подякувати Леніну за те, що він створив Україну», «Українці, подякуйте Сталіну за приєднання Львова», «Українці творили Російську імперію і обґрунтували її імперську ідею, то хіба ж була Україна колонією?» Як би ви радили у такій ситуації це сприймати — задля вибудовування сучасної національної пам’яті?
— Насамперед, дякування імперії за будування націй глибоко проблематичне з наукової точки зору. Сучасна постколоніальна теорія акцентує увагу на нерівності, яка завжди присутня в імперській ієрархії. Це різниця між культурою, якої треба вчитися у Москві чи Петербурзі, і культурою, яка вважається відсталою селянською. Різниця між вживанням української мови та «загальнозрозумілої». Це вже є імперською ситуацією.
Українські марксисти вже у 20-ті роки визнавали, що Україна лишається колонією за радянської влади і в економічному плані – виходячи з балансу податків та інвестицій. Про це є недавня книжка Стівена Величенка, про виникнення української лівої опозиції більшовикам уже з перших кроків радянської влади. Цей економічний баланс не завжди був сталим, бо у першу п’ятирічку Україна отримала доволі значні інвестиції. Але тут ідеться про те, як ми визначаємо Україну, адже будувати нові заводи — не означає політичного визнання прав української нації. Українська мова не отримала визнання і вважалася мовою селюків. Українська культура була затиснута в безпечний кут етнографічних ансамблів пісні і танцю, а модерна культура вважалася винятково російською. Все це є імперською ситуацією. І імперська влада при цьому наче розлита у повітрі, її прояви скрізь, навіть у дрібницях. У сучасному розумінні західної науки влада полягає не тільки у докладенні насильства, але також у культурному гнобленні та репродукції несправедливих соціальних моделей, яке не легко одразу побачити. Наприклад, в асиміляції, яка проводиться начебто на прохання батьків дітей перевести школу на російську мову викладання (як це було у 50-60-х роках). Тобто країні не треба розташовуватися у Африці чи Азії, щоб бути колонією. Цілком можна бути колонією всередині Радянського Союзу, якщо не піддатися на малоросійство, адже у цьому випадку й справді нема ніякої нерівності, можна дякувати Сталінові за все.
По-друге, все-таки не Сталін приєднав Західну Україну…
— Ви знаєте, що про це говорять навіть солідні історики, в основному лівих політичних поглядів.
— Між іншим, Хрущов хотів приєднати і Закерзоння. Про це є документи у колишньому партархіві у Києві. І він хотів приєднати до України Крим ще у 1944 році. Але чи це справді ініціатива Хрущова у концептуальному плані? Чи все-таки лише у політичному? Тобто якщо уявлення про українську націю вже існує після революції і полонені російської армії, які повертаються з Австрії та Німеччини, привозять з собою летучки Союзу визволення України з картою України, виданою мільйонним тиражем, то що вийде? Вийде, що більшовики відповідають на вже існуючу традицію.
Карта України, поміщена у виданні Союзу визволення України, 1916 року. (Історично-політична розвідка Льонгіна Цегельського). З такими або подібними мапами українці-вояки з земель, що належали Російській імперії, поверталися додому з Першої світової війни.
Тим більше, що дружина Хрущова – українка, народжена у Польщі, яка на початку 20-х брала участь у спробах використати ідею возз’єднаної України для радянських геополітичних планів. Тому я часто жартома починаю свою відповідь з того, що це не Сталін приєднав Західну Україну, а дружина Хрущова, бо тоді ми повертаємося в часи Української революції, а справжня відповідь саме там.
Український рух був політичним викликом, який спричинив політичну відповідь Сталіна та Хрущова. І частиною цієї відповіді була висловлена Хрущовим думка про те, що можна використати українську ідею для розширення меж Радянського Союзу. Вона була не нова, її вже бачимо у матеріалах українського ЦК партії у 20-ті роки, та й Галревком 1920 року був відповіддю на злуку УНР та ЗУНР. І це ж не означає, що українських націоналістів після 1939 року почали приймати до партії. Навпаки, їх почали вбивати ще з більшим ентузіазмом. Тобто не будувалася Україна національна. Будувалася Україна радянська, яка у радянській імперії буде «вірною сестрою» Росії.
— Чим пояснити звучання сьогодні тези на кшталт «подякуйте Сталіну»?
— Такі аргументи – це захист радянської спадщини. Мені здається, що дуже часто суперечки про те, чи була Україна колонією, зводяться до намагання показати, що імперський та радянський досвід був позитивним. Складно заперечувати те, що українці допомагали будувати імперію, але при всьому тому важко заперечувати нерівність в усіх сферах. Адже вони робили це не як «політичні українці» й навіть не як україномовні. Ці ідентичності, навпаки, піддавалися репресіям різного роду.
Теперешні пошуки «прекрасного радянського минулого» виринають із кіл, які є радше проімперськими, ніж лівими. У тандемі з ідеалізацією імперії йде і представлення українського націоналізму як винятково вузько-етнічного, радикального. Але він не є таким сьогодні, як і не був у часи Шевченка. Це тільки у кремлівській методичці путінська версія «Великої Вітчизняної» назавжди визначає характер українського руху як фашистського, а україномовні українці автоматично стають «бандерівцями».
Те, що в радянських реаліях була відповідь на українські вимоги – цього ніхто не заперечує. Українізація була відповіддю на Українську революцію. Але такою відповіддю також був терор і Голодомор. Отже, не дякуватимемо Сталінові за перенесення столиці до Києва!
Ольга Скороход, Цензор.НЕТ
Источник: https://censor.net.ua/r3214757 РЕЗОНАНСНЫЕ НОВОСТИ