Боєць батальйону "Айдар", а тепер десантник 13-го батальйону 95-ої бригади, зупинивши бійку в Обухові, два роки провів у судах, пояснюючи, чому застосував нагородну зброю. Після виправдального рішення прокуратура подала апеляцію
Павло – донеччанин. З початком війни він, сподіваючись на швидке витискання терористів з рідного Донбасу, добровольцем увійшов спочатку до лав «Правого сектору», потім батальйону «Айдар». Про його бойовий шлях у перші роки війни Цензор.НЕТ розповідав.
Два роки тому з ним сталася історія, яка може бути показовою для нашої країни. Він, розбороняючи бійку, застосував нагородну зброю, за що прокурори намагалися притягнути його до відповідальності, але суд складу злочину не знайшов і виправдав Павла. Прецедент, який міг би заспокоїти тих, хто має зареєстровану зброю, тих, хто потрапив у ситуацію, коли потрібно було захистити себе або родину. Бо здебільшого людина, яка дістала зброю, у нас відразу вважається злочинцем, загрозою для всіх інших. У суспільстві немає розуміння і поваги до права самозахисту. І приклад Павла говорить саме про це. Бо на його виправдання судом першої інстанції прокурори подали апеляцію і вимагають шість років позбавлення волі, хоча до того строк був менший – «лише» чотири роки.
«Я ЗРОБИВ ОДИН ПОСТРІЛ У ПОВІТРЯ. НІХТО ПРИ ЦЬОМУ НЕ ПОСТРАЖДАВ, НЕ БУЛО ПОШКОДЖЕНО МАЙНО»
-Це сталося 3 травня 2018 року. Я поїхав в Обухів на день батальйону зустрітися з товаришем. Вже збирався повертатися в Київ, коли побачив на зупинці громадського транспорту сутичку. Одні люди гамселили іншу невелику групу людей. Це була не бійка, а саме побиття. Я нікого з них не знав. Спочатку намагався розмовляти з нападниками, пояснював, що не можна бити людей. Вони не звертали на мене увагу. Але коли я попередив, що буду стріляти, що викличу поліцію, що між вами може відбуватися що завгодно, але бити людей не можна, швидко отримав погрози на свою адресу. Для мене величезним соромом було б, якби у мене забрали нагородну зброю. Крім того, колись в подібній ситуації моєму товаришу зламали шість кісток обличчя, а він, маючи зброю, навіть не скористався нею. Її вкрали, і справи по цьому факту немає дотепер. Подібного не мало статися зі мною. Я зробив один постріл у повітря. Ніхто при цьому не постраждав, не було пошкоджене майно. Я просто попередив. Тільки після мого пострілу з’явилася поліція. Вони також вимушені були стріляти, щоб утихомирити нападників. Мене затримали, я пройшов аналізи на наркотики та алкоголь. Ні того, ні того не вживав, тому результати були чистими.
-Учасників бійки також затримали?
— Їх запросили у відділок. Мені спочатку хотіли інкримінувати напад на поліцію, потім — напад на журналістів. Виявилося, нападали на групу журналістів 5 каналу, які займаються проєктом «Стоп, корупція». Від мене вимагали визнання вини. Підозру мені вручали як у кіно — з купою поліції. Думаю, це тому, що я сам з Донецька. Там завжди вважалося нормою показувати людині силу… Щоб я отримав підозру, приїхали дві роти спецполку, оточили місце вручення.
-За що і коли ви отримали пістолет?
— За участь у боях у 2014 році у Хрящуватому Луганської області. Мій командир роти Ігор Лапін, колишній народний депутат від «Народного фронту», якось мене спитав: «Подаю тебе на нагородження. Краще ж замість орденів пістолет?» Звичайно, що зброю я хотів більше, ніж відзнаку на груди. Отримавши пістолет, освятив його в Холодному Яру на день зброї.
До цієї ситуації приводів застосовувати пістолет у мене не було. Брав із собою зброю на якісь події, незрозумілі зустрічі з людьми з минулого життя. Неодноразово бувало таке, що несподівано з’являється людина з Донецька, яка наполягає на особистій зустрічі. Тоді краще бути насторожі.
-До цього часу у вас була зброя?
— Я був не дуже стандартним донецьким хлопцем – завжди був націоналістом. І вогнепальна зброя для таких, як я, ставала приводом для проблем з міліцією. Тому до війни я намагався зброї не мати, хоча володів нею, знав, як користуватися різними видами. У принципі займався підготовкою, вчився всього: рукопашка, страйкбол, у тир ходив регулярно. Настріл у мене був достатній. Навіть із нагородного пістолета у мене було зроблено в тирі понад 500 пострілів. Я прекрасно вивчив його, знаю всі характеристики, куди летить куля, дальність використання, недоліки. Це не було так, як колись: вручався мушкет представникам деяких колоніальних країн, після чого він все життя висів на стіні. І ним просто хизувалися: «Це мені Наполеон особисто подарував». Я своєю зброєю займався.
-Були ризики що вас арештують?
-Якийсь час я був під домашнім арештом. Потім в апеляційному суді виграв зміну запобіжного заходу на особисте зобов’язання, потім взагалі без обмежень їздив на суд, бо продемонстрував, що відповідально ставлюся до всього, що зацікавлений у процесі. Неодноразово бувало, що мої адвокати не встигали на засідання, не приходили прокурори, а я був завжди. Хоча суди були в Обухові, туди доводилося постійно їздити. Мені все це було страшенно незручно. Але я не пропустив жодного засідання. І 15 травня цього року суд, розібравшись у ситуації, мене виправдав. Суддя після того як зачитав рішення, зауважив мені: «Ви пройшли по тонкій грані».
«АВАКОВ, ВРУЧАЮЧИ ЗБРОЮ, СКАЗАВ: «ВИ МОЖЕТЕ ЗАСТОСОВУВАТИ ЇЇ, ЯК ТІЛЬКИ ПОБАЧИТЕ ПОРУШЕННЯ ЗАКОНУ». Я ЗУПИНИВ САМЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ»
—Вас самого здивував вирок?
— Думав, мені дадуть умовний строк. Але поки тягнулася моя справа, той, хто нападав на журналістів, отримав свій умовний строк. Було зрозуміло, що я в ту ситуацію втрутився правильно. Але зараз, коли я побачив текст апеляції, яку подали прокурори після виправдального рішення, був шокований. Під час суду першої інстанції прокурор просив для мене чотири роки позбавлення волі. Почувши рішення судді, тепер він просить шість років ув’язення! За постріл у повітря, без наслідків, за явного нападу на людей, якому я не дав закінчитися жахливо. Прокуратура вважає, що суддя неправильно трактував мої дії.
Апеляцію, слава Богу, розглядатимуть у Києві, не треба їхати в Обухів. Просто уявіть собі: у мене через цей процес у родині почалися проблеми. Що я тільки не пережив за ці два роки суду. Свої ж називали мене бандитом, тітушкою. Я казав всім: «Давайте дочекаємося вироку, і тоді будемо ставити діагнози». Витримав це все, виграв суд, видихнув. І тут знову… В принципі у мене є віра в український суд, але ж все може бути…
Я прокурору казав: «Як ви хочете мене покарати? Чим налякати? Я переселенець. Старший сапер саперно-інженерного взводу. Донеччанин. З родиною у мене вже проблеми. Контрактник Збройних сил. Чим мене можна наказати і налякати?»
За два роки під час засідань я набрався достатньо напівіронічних історій. Наприклад, коли набої рахували, експерти натупили. Я ж точно знаю, скільки у мене було куль, — 42. А експертиза нарахувала 45. Прокурор каже – та яка різниця? «Буду вас цитувати», — відповідаю я. Від цього залежить, засудять мене чи ні. А він – яка різниця… Маленький побутовий сепаратизм в Обухові у мене викликає лише сміх, а у мого адвоката ледь криша не їхала від того, що він чув. Якось на суді було сказане таке: «У нас, у Росії, готується екстрадиція злочинця з Обухова. Ой, я обмовилася». Обмовилася вона! Зрозуміло ж, з ким маю справу. Такі дрібниці мене смішать. Бо я стикнувся із справжньою зрадою країни. Адже представники сучасних терористичних структур у так званій «ДНР» — мої колишні знайомі, навіть деякі мої друзі, воюють з того боку. Вони принципово за Росію. І зрозуміло, що вони — вороги.
-Більшість ситуацій, пов’язаних із захистом бійців, їхньою самообороною, закінчуються судами, ув’язненням, скандалами. Можна зробити єдиний висновок: захищати себе небезпечно.
— Коли мені зараз говорять про політичні репресії Зеленського, я відповідаю, що потрапив у цю історію ще за Петра Олексійовича…
— Ви хочете сказати, що це недолугість судової системи?
— Це принциповий підхід правоохоронних органів.
— Але ж вам пістолет видали саме правоохоронні органи…
— Аваков, вручаючи зброю, казав: «Ви можете застосовувати її, як тільки побачите порушення закону». І я зупинив саме правопорушення, яке відбувалося, поки не було на місці поліції. До речі, поліцейський теж стріляв. Правда, в мене. Тільки в останній момент він вирішив все ж не на ураження бити, а в бік будинку лупанути. І по ньому немає ніяких впроваджень. Коли я в суді жалівся на поліцейського, мені відповіли: «Там строк давності закінчився». Якась фігня… Я казав на суді: «Якщо не тільки я стріляв, давайте по стрілянині розглядати дві справи. Є напад і побиття людей, про що є заява. Чому тільки одну людину притягають до відповідальності по тій справі? Є відео, на якому чітко видно місиво, участь не одного чоловіка. Є побиті люди». Всі мої свідки підтвердили: якби не я, все завершилося б набагато гірше. Свідчили навіть люди, які працювали в структурі і вже звільнилися. Вони за мене активно вступилися.
Прокурор неодноразово мене питав: «А чому ніхто більше не кинувся розбороняти ту бійку?» Я просто не вмію інакше. Але мій досвід показує єдине: будь-яка небайдужа людина в суспільстві своєю ініціативою викриває недолугість керівництва або невідповідність посаді тих, хто має такі випадки передбачувати і попереджати. Це просто катастрофа. Особливо добре я це зрозумів, коли працював у київській муніципальній охороні. Так-так. Був і такий період мого життя. Що потрібно пережити переселенцю, щоб заробляти «білі» гроші, навіть передати не можу. Вся система спонукає тебе або до еміграції, або до бандитизму. Я знайшов інші варіанти, але випробувши їх, дійшов висновку: краще Збройні сили. І у 2019 році підписав контракт з 95-ою десантною бригадою.
Якось на дитячій залізниці, побачивши макет вибухового пристрою, я поліз подивитися, що це таке. В тому парку так само гуляє і моя дитина. А це якраз був день відкриття залізниці. Якась спецслужба поставила макет, щоб перевірити пильність працівників, ВОХР. А знайшов його саме я. Переконався, що це — імітація. Так керівництво мені казало, що я ідіот, що не мав того робити. Але ж сапери три години не їхали до нас. А у мене є відповідні навички. «Ти що зовсім ненормальний?» — цькували мене. Мене гнобили всякий раз не тільки тому, що я не давав людей побити, але й тоді, коли гасив маленькі пожежі. Зайнялося сміття? Погасили. Якийсь пакет горить — гасиш. Смішно таке навіть обговорювати. А я мав догани за це! Знаєте, десь з 2016 року я бачив як міняється ставлення до військових, до тих, хто воював, у гірший бік. В Обухові поваги до військових взагалі немає, та й у Києві…
«ЧАСТИНА МОЄЇ РОДИНИ ЛЕДВЕ ВИЖИЛА В БАХМУТІ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ»
-Як ви ставитеся до розмов про те, щоб пересічні українці мали зброю і могли захищати себе?
-Не всім її можна дозволяти. Має відбутися психіатрична реформа, щоб ні у кого не було можливості купити відповідну довідку. А зброя для самозахисту повинна бути у свідомих громадян. Впевнений, у тій ситуації на зупинці, якби зброя була не тільки в мене, і якби ті, хто билися, знали, що ще у когось може бути зареєстрована зброя, вони б так зухвало себе не поводили. І ще. Я все ж витратив більше десяти хвилин, пояснюючи, що у мене пістолет, що до мене не потрібно чіплятися. Показував бойові набої. Але ж мені не вірили, що я їх застосую.
—Суспільство боїться, що при вільному дозволі мати особисту зброю відразу побільшає кількість убивств, усюди буде стрілянина!
— Пересічній людині використати зброю на ураження іншого чоловіка психологічно досить складно. Коли ми заходили під Луганськ у Хрящувате, там у місті було більше, ніж 70 чоловіків із зареєстрованою зброєю. І ніхто не стріляв по росіянах! Вже в оточенні під обстрілом я спілкувався з місцевими озброєними людьми. Питав, чому вони нічого не робили. Це психологічно важка ситуація. На мій погляд, і на війні я це добре побачив, зброя передусім — фактор стримання.
П’яний за кермом хіба не терорист? І випадків, коли нетверезий на машині убиває людей, набагато більше, ніж застосування зброї. Але винуватців у таких ситуаціях не засуджує суспільство, рідко це виноситься на широкий загал. А я, вистріливши і зупинивши бійку, пережив усі звинувачення, як зараз відбувається із Стерненком. Спочатку я був неблагонадійним із Донецька. «Донецький» — це вже штамп. Сам факт мого проживання на Донбасі – презумпція моєї винуватості. У мене ще й прізвище таке ж, як у покійного Мотороли. Мені розповідали, що я його брат! Близькі люди почали заявляти, що я мав пройти повз бійку, сховатися. А я все одно переконаний: зброю треба легалізувати, в Конституцію потрібно внести статтю про захист приватного майна або власного здоров’я, щоб у волоцюг навіть не було бажання лізти кудись…
Я живу у двох світах. Добре знаю донецький совок: пролетарщину, атмосферу, яка з Медведчуком разом знищувала Стуса. І одночасно бачив проукраїнський Донбас, сотні саме місцевих патріотів загинули за Україну. Що у нас в країні буде війна, я зрозумів ще у 2011 році. Вже тоді з бійцями «Альфи» Ходаковського грали у страйкбол, знав я і тих, хто згодом створив кістяк групи Безлера. Упродовж п’яти років ми всі разом тренувалися раз на тиждень. І я, як розумів історичні тенденції, так і відповідні розмови чув. Там це все варилося вже давно. У 2004 році Бахтеєва розповсюджувала правила, як поводитися під час заходу російських миротворців у Донецьк. Це сприймалося багатьма як чорний піар, а це вже була справжня підготовка… У 2011 році, розлучаючись із першою дружиною, питав її: якщо буде війна і на «Топазі» стрілятимуть, куди ти побіжиш? Вже тоді навіть передбачував, де будуть відбуватися бойові дії. А вона сміялася. Але, чесно кажучи, думав, війна почнеться у 2015…
Павло під час подій на Майдані в Києві
—Чому ви обрали для себе воювати за Україну?
-У мене вибору не було. Я українець. Частина моєї родини ледве вижила під час Голодомору в Бахмуті. Та частина, що відповідає за російську кров, також важко виживала в Луганській області. Люди в Житомирі навіть не розуміють, яким був Голодомор на сході, в яких умовах там були люди з 1918 року, як їх убивала політика військового комунізму, Голодомор, робота на шахтах. Бабуся розказувала про насилля в шахтах…
У мене був простий вибір: або людська гідність, або яничарство. Останнє для мене неприйнятне. З Донецька я виїхав до війни, у 2013 році, а маму вивіз у червні 2014 року. Пару раз вона поверталася додому, навіть у підвал потрапляла… Ледве вибралася. Досі не хоче мені нічого розповідати. Мої ж колишні близькі друзі її арештовували. Вони ж знали мої переконання, що пішов добровольцем… Тому і за мамою слідкували.
—Чому мама поверталася в Донецьк?
-Ви навіть не уявляєте, наскільки економічно все критично для переселенців, та й у соціальному плані. Тисячі людей повернулися на окуповану територію, бо держава їм не допомогла пристосуватися. Багато хто з моїх знайомих поїхав за кордон, бо тут нестерпно. Вони за Україну, але тут вижити не можуть. Я стільки титанічних сил доклав, щоб у мене був стабільний прибуток. Іноді я думаю: хто б ще міг так вистояти у війні, у тому хаосі, що робився у 2014-2015 роках, крім східняків? Ті ж шахтарі стояли до останнього, пішли воювати. На жаль, їх і вбито багато. Ми втратили величезний мобілізаційний ресурс, який у будь-який момент міг би стати у пригоді країні. І втрачаємо зараз, не цінуючи цих людей… Але я буду доводити свою правоту і надалі. І захищати Україну, поки стане сил.
P.S. Дату розгляду апеляції по цій справі призначено на 13 жовтня 2020 року, напередодні Дня захисника України… Випадковість?
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
Источник: https://censor.net.ua/r3212904 РЕЗОНАНСНЫЕ НОВОСТИ