Війна для В’ячеслава Ковальчука триває безперервно вже сьомий рік. Морпіх на псевдо Дід був учасником Революції Гідності, служив у батальйоні Кульчицького і був свідком того, як бойовики збили вертоліт генерала.
Його старший син був поранений під Станицею Луганською, через що розпався перший шлюб В’ячеслава Ковальчука. Зараз Дід служить у батальйоні морської піхоти разом зі своїм другим названим сином. Спеціально для Цензор.НЕТ він згадав Майдан, бої за Семенівку та Карачун, а також — що мотивує його та побратимів продовжувати службу.
Я ПЕРШИЙ ПРИТЯГНУВ НА МАЙДАН ВОДОМЕТ
Дід щойно повернувся з позиції на ВОП і хотів відпочити. Налив молока, дістав круасан зі згущенкою і почав обідати.
—Втомилися?
— Ой, від такої війни – так.
Я сам киянин і був на Майдані ще до того, як побили студентів. Спочатку періодично туди приходив, був у афганській сотні. Я – афганець. Командир жартома називає мене загарбником, каже, що мене просто совість мучає, от я і прийшов, щоб тут свою вину спокутувати (сміється).
Однак активно підключився вже тоді, коли студентів розігнали. Я одразу кинув роботу – був виконробом по будівництвах, реставрував старі будинки, ліпки. Після побиття я вже постійно був на Майдані. Наша сотня в основному слідкувала за порядком, щоб ніхто не займався дурницями.
Але почати варто з того, що я служив у київському «Беркуті». Це було у 90-х роках, відслужив 5 років, а потім мене попросили піти. Тому я дуже добре знав цих людей, які в ту ніч місили дітей. Звісно, там було багато нових, але декого я знав. Я їх вмовляв, щоб не робили такого, але їм було по барабану кого молотити. Знаєте, у «Беркута» було багато різних операцій, і вони вкотре думали, що поб’ють, залякають і люди розбіжаться. Але так не сталося. Люди це не проковтнули.
— Пригадуєте день розстрілів у лютому? Де ви були тоді?
— Звісно. Мій син теж там був, йому було тоді 16 років. Дружина телефонувала і питала, де я, а я збрехав, бо не міг їй сказати, що наражаю на небезпеку не тільки себе, а і сина. Сказав, що металолом здаю. Там гуркало, бахкало, ну реально схоже. Але вона все зрозуміла і просто сказала: «Залишайся поруч з ним». 18 лютого син отримав гумовою кулею в лоб, йому розбило голову, і його забрали друзі. Я вже знав, що буде біда, тому що надійшла інформація від знайомих з «Беркута» «якщо ти там, то йди звідти». Але я залишився.
Усі ці гарячі дні лютого я був на Майдані, і перший притягнув водомета. Точніше, ми у них (у міліції, — Ред.) вкрали. Їхало два водомети, один врізався у стіну, а іншого я привіз і лишив на Майдані. Ще у нас був Урал, ми з Маріїнського парку звозили кухні, намети.
Потім ми охороняли Верховну Раду разом з Толочком (пізніше командир 1-го батальйону оперативного призначення НГУ ім. Кульчицького полковник Віктор Толочко, — Ред.). Коли почалась війна, то я пішов саме у батальйон Кульчицького. На Майдані ми стояли до того моменту, коли почали записуватися перші добровольці. Сенсу сидіти у Києві вже не було, ми поїхали у тренувальну базу в Петрівці.
НЕ МОЖНА СКАЗАТИ, ЩО МИ ДАЛИ ГІРКІНУ ВИЙТИ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА. ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО
Після учебки — Ізюм, блокпост-3, Семенівка, Слов’янськ. Увесь цей час генерал Кульчицький йшов разом з нами. З цією людиною я мав честь особисто бути знайомим, це реально бойовий командир.
— Там же був ваш теперішній комбат Сухаревський, який перший відкрив вогонь по противнику?
— Так, ми там і познайомилися на блокпосту-3. Я там познайомився з його друзями. На жаль, багато з них потім загинули в Луганському аеропорту. Тоді разом з ними, ми брали ті райони, ходили до Семенівки, корегували вогонь. Оце ж він мені і дав позивний Дід. Ну який я дід? Чого до мене причепилося це слово?
— Слов’янськ звільнили чи бойовики з Гіркіним самі звідти пішли?
— Не можна сказати, що вони просто вийшли. Це неправильно. Реально ми їх перекрили. Коли сепарські колони виходили, ми дійсно по них лупашили. Одній з колон вдалося вийти, бо вони захопили багато місцевих автомобілів, і багато хто думав, що це мирні виїжджають. Тому здавалося, ніби ми дали їм вийти. Одну колону ми розбили добре.
— Ви знали, що вони підуть закріплюватися у Донецьку?
— Ні, ми цього не знали. Вони пішли на Краматорськ, потім десь у Горлівку заходили.
— Що було після Слов’янська?
— Ми йшли на Луганський напрямок: з Дебальцевого ми пішли на Вуглегірськ, у нас там були великі втрати. Потім Щастя, Станиця Луганська.
— Який бій ви згадуєте найчастіше?
— Бій на блокпосту-3. Він був тяжкий, але недовгий. Пам’ятаю, у Нацгвардії були срочники, молоді хлопчики. Вони нічого не розуміли, і командир на них дуже кричав, виховував їх. Я за них заступився. Командир образився на мене, що нібито я влізаю в його справи. Кажу: «Та вони ж молоді, що ж на них так кричати». А потім, коли підійшли сепари, взяли нас у кільце і почали бити з усіх боків, то ми цих молодих шнурків позаганяли у бліндаж, я став з одного боку, їхній командир – з іншого. Почали відстрілюватися, захищати їх, а вони хотіли вилазити, повоювати ж хотіли. Ми втратили нашого друга. Дуже важко було, голову навіть не можна було підняти, такий був сильний вогонь.
— Які задачі виконували саме ви?
— У нас тоді утік лейтенант на ту сторону. Таких випадків багато було. Всім було страшно. Я став т.в.о. командира взводу, точніше того, що від нього лишилося. Ходив у розвідку, в глиб противника.
— Ви тоді розуміли, що це росіяни?
— Звісно. Коли їхнього «двохсотого» притягнули, ми побачили у нього російські документи. А вже коли був Гіркін і компанія, я розумів, що це Росія. Багато місцевих жителів зі Слов’янська нам давали інформацію, що росіян дуже багато у місті. Але розкажу вам іншу сторону медалі. З Росії у Київ приїхав мій побратим, з яким я воював в Афгані, приїхав на похорони до батька в Україну. Він кадровий російський військовий, але вже звільнився. Товариш був дуже здивований, наскільки реальна ситуація в Україні відрізняється від картинки у телевізорі. Він мені прямо так і сказав: «Бий гадів».
Потім у нас був ще один тяжкий бій, коли нас і 95-ку (95-та окрема Житомирська десантно-штурмова бригада, — Ред.) заблокували у Слов’янську на мосту з обох боків. Тоді ми брали гору Карачун. Вони нас тримали майже цілий день, ми вели переговори, приїжджав Гіркін з іншими росіянами, вони тягнули час. Місцеві жителі підходили і казали, що вони — за нас, показали нам точки, де лягали сепарські кулеметники, сказали, що вони готуються відкривати вогонь. Ми тоді вже втратили одного нашого бійця, так само як і 95-та.
Війна – це не так просто. Найважче – це перший раз вистрілити. Тоді у нас не було багато людей, які були готові це зробити. Але ми прорвалися і вийшли на гору Карачун. Хоча комбату 95-ї сепари запропонували дати коридор, щоб наші вийшли, але поставили умову – «нацики нехай лишаться», це вони так називали Нацгвардію. Комбат цього не зробив. Ми їх відпрацювали, втрати у них були дуже великі, ми прорвалися, Карачун забрали, але вже на Карачуні ми знову сиділи у кільці.
КОЛИ ВПАВ БОРТ З ГЕНЕРАЛОМ КУЛЬЧИЦЬКИМ – ДЛЯ НАС ЦЕ БУЛА ТРАГЕДІЯ, ДЕХТО ЗАНЕПАВ ДУХОМ
— Як ви виходили з Карачуна?
— Потім вже нам допомогли, підійшли наші. Сам генерал Кульчицький прилітав до нас, привіз вертольотами боєкомплекти, продукти. Нам взагалі все доставляли вертольотами, тому що навкруги з різних будинків нас намагалися вбити. Мені на все життя запам’яталося, коли генерал мене обійняв і сказав: «Пацани, я лечу. Ви тримайтеся». З ним було 10 людей і ще екіпаж. Він злітає, піднімається на метрів 100-150 і його збивають. Це для нас була така трагедія.
Вертушка впала у полі, не там, де пам’ятник стоїть, на іншому місці. Коли підбили вертушку, ми побігли і забрали генерала і пацанів, там залишалося ще двоє живих. Кульчицького хотіли забрати росіяни. Він відразу помер. Не врятували ми нашого генерала.
(29 травня, близько 12:30, поблизу міста Слов’янська проросійські бойовики підбили з ПЗРК гелікоптер Мі-8МТ Нацгвардії України, на борту якого був генерал-майор Сергій Кульчицький. Під час падіння вибухнули паливні баки. В результаті події загинуло 12 осіб. Старший лейтенант, штурман екіпажу Олександр Макеєнко залишився живим та в тяжкому стані був доправлений до лікарні, — Ред.)
— Що було в той момент з бійцями на Карачуні, що було з бойовим духом?
— Були хлопці, які зневірилися, це правда. Але таке життя, ми розуміли, що на війні. Недавно вбили мого друга Іллюху. Я з ним з Майдану, потім ми з ним були у батальйоні Кульчицького.
(Йдеться про смерть морського піхотинця Іллі Струка, який загинув 17 червня 2020 року в районі Горлівки. Детальніше про це читайте у репортажі Цензор.НЕТ )
Коли виходили колони Гіркіна, ми їх бомбили з Карачуна. Слов’янськ уже був звільнений, хоча потім було дуже багато місцевих, які брали зброю, яку залишили бойовики. СБУ їх забирала. Наш військовослужбовець розповів нам, що деякі місцеві озброюються. Ми зробили засаду, і знаєте кого спіймали з автоматами? Дітей 14-15 років. Я вистежив, де вони живуть, приходжу до того будинку, виходить жіночка перелякана. Я її попросив: «Шановна, якщо ваша дитина ще раз у руки візьме автомат, ми з вами не будемо по-хорошому спілкуватися». Після того дітей не було.
— Як так сталося, що ви зустрілися з теперішнім комбатом Сухаревським знову і служите в його підрозділі?
— Я закінчив службу у 2015-му, подзвонив йому, а він каже: «Я тебе чекаю». Він дав відношення і я приїхав. З 2016 року і дотепер я служу з нашим комбатом.
ДРУЖИНА СКАЗАЛА, ЩО НІКОЛИ НЕ ПРОБАЧИТЬ МЕНІ ТОГО, ЩО СТАЛОСЯ З СИНОМ
— Ваш син після Майдану не пішов на війну?
— Пішов. Я був настільки шокований його рішенням, що збрехав, що заберу його після учебки. Я збрехав, бо думав, що ця війна буде місяць-два, і все закінчиться. Йому було 17 років. Він пішов у навчальний центр у Петрівці. Потім я приїхав на ротацію на тиждень: нас не відпускали надовше, бо не було людей. Я пішов до комбрига Леоновича (командир 27-ї бригади НГУ полковник Роман Леонович, — Ред.) і поросив на дорогу додому, у людей не було ні копійки. Нам дали по 100 гривень.
Я приїжджаю додому і мені малий каже, що закінчив учебку. «Ти ж обіцяв взяти мене з собою», — каже він мені. І я розумію, що попав. Почав мені погрожувати, якщо я не візьму його, то піде з іншими. Станьте на моє місце. Що би ви зробили? Стоїть дружина, сльозами заливається, а він рюкзаки складає: собі труси кладе, мені. Через тиждень ми виїхали в зону АТО.
Потім малого контузило на Станиці Луганській, зараз він інвалід другої групи. По нас працювало два танки і чотири «Васильки»(автоматичний міномет калібру 82 мм, — Ред.). Міна розірвалася біля нього – постраждала голова. Він відлежав у Києві у шпиталі, але інвалідність тепер на все життя. Дружина сказала, що ніколи не пробачить мені того, що сталося з сином.
У мене зараз друга дружина і ще один син, її син, але вже наш. 20 років йому. Коли він був менший і тільки почалася війна, він ходив колядувати, і те, що назбирав, передавав хлопцям на фронт. Одного дня я приїжджаю додому і дружина каже, що син хоче йти в армію. Я був дуже розгублений, просто шокований. Почав його відмовляти, хотів відправити у Нацгвардію, там багато знайомих – допомогли б. «Ні, тільки до вас і в морпіхи». Надивився про них в інтернеті, і тепер – тільки морпіхи. Зараз він служить тут, разом зі мною. Он в бліндажі спить, я його щойно поміняв.
Коли була активна фаза, йому комбат вручив медаль як волонтеру. Йому було так гордо. А дружина чекає нас у Києві.
— Після того, що сталося зі старшим сином, як вам тепер служиться з молодшим? Він, імовірно, відчуває вашу гіперопіку?
— Я переймаюсь дуже. Недавно облаштовували позицію, він хотів вискочити, щоб мішка поправити, бо хлопець спортивний — не палить, не п’є. Так я його привалив раз, стягнув назад в окоп. Він дуже образився. А потім, наступного дня вбивають Іллюху. Знаєте, на війні все вирішується за півсекунди.
У мене племінник служив у 12 батальйоні (12-й окремий мотопіхотний батальйон ЗСУ, — Ред.) Коли їх смерчами розбили під Луганськом, його поранило, шостий і сьомий хребець зачепило осколком. Тепер він також інвалід, тільки першої групи. На даний момент він не ходить, операції не допомогли.
— Що мотивує вас на сьомому році війни?
— Не гроші точно. Хоча зараз в армії багато заробітчан. Просто багато патріотів почали щемити, і люди трохи розчарувалися. Але якщо, не дай бог, щось станеться, все одно повернуться ті люди, які воювали з самого початку. Я тут, тому що у мене тут друзі, з якими я вже давно. Так само і комбат. Для мене комбат, як брат. У нас стільки друзів загинуло. Тому нічого не залишається, як бути до самого кінця.
Ірина Сампан, для Цензор.НЕТ
Источник: https://censor.net.ua/r3211802 РЕЗОНАНСНЫЕ НОВОСТИ