Для гармонійного поступального розвитку України необхідно остаточно вирішити питання нашої культурної ідентичности. Без цього всі інші державні дії будуть неефективними, оскільки всередині суспільства зберігатиметься, а ззовні підживлюватиметься постійна напруга. Ця ідентичність, як не крути, передусім упирається в питання історії та мови.
Проаналізуймо мовне питання. Багато списів зламано навколо цієї проблеми, багато спекуляцій нагромаджено. Когорту опонентів можна умовно розділити на три великі групи. Перша обстоює повернення до деколоніального стану, тобто коли українська мова вільно функціонувала на всій території України і не була загрожена ніякою іншою мовою. Друга пропонує відштовхуватися від нинішнього статус-кво, тобто затвердити де-юре українсько-російську двомовність, а також, в дусі європейських цінностей мультикультуралізму, захищати права усіх національних меншин. Третя група здогадується, що другою державною російську мову робити, мабуть, не годиться, усвідомлює важливість підтримки української мови, але сама продовжує розмовляти російською (бо так зручно) і пропонує взагалі не перейматися цим питанням; якось воно буде…
Не претендуючи на істину в останній інстанції, хотів би запропонувати декілька не політичних, а суто лінгвістичних, соціо-культурних, історичних і юридичних критеріїв та аргументів, які допоможуть нам розв’язати цей вузол. При цьому активно спиратимемося на міжнародний досвід.
КРИТЕРІЇ / АРГУМЕНТИ
По-перше, запитаймо себе, чи існує нині кодифікована офіційна літературна українська мова? Відповідь очевидна – існує. Функціонує Інститут української мови та Інститут мовознавства ім. О.Потебні НАНУ, котрий якраз нещодавно у складі національної комісії запропонував оновлений правопис. Маємо різноманітні енциклопедичні, етимологічні, технічні, медичні, перекладні та інші словники. Тобто мова як цілісно сформований предмет для вивчення існує.
По-друге, чи багато людей в Україні розуміють українську мову, вміють нею розмовляти або активно нею послуговуються? Тут відповіді, звісно, різняться: майже всі розуміють, переважна більшість вміє розмовляти, приблизно половина послуговується у щоденному побуті. З літературною мовою на практиці є доволі серйозні проблеми, особливо це помітно на радіо й телебаченні і в мові чиновників. Але, загалом, проблема не є непереборною. Українська мова в Україні далебі не така занедбана, як, наприклад, білоруська в Білорусі, ірландська ґельська в Ірландії або іврит до існування Держави Ізраїль.
По-третє, чи є потреба в Україні запозичити ззовні якусь іншу, не українську, мову для міжнаціонального спілкування? Приміром, у Південній Африці такою лінгва франка виступає африкаанс (на базі нідерландської) або англійська, оскільки це ареал півтора десятків тільки крупних племен, кожне зі своєю відмінною мовою. Подібна ситуація в інших частинах Африки, Азії, Південної й Центральної Америки, де прижилися французька, іспанська, португальська чи інша колонізаторська мова. Тобто обрання зовнішньої мови почасти було вимушеним, інакше в часи параду суверенітетів довелося би дробити місцеві землі на окремі міста- а то й села-держави. (Хоча у випадку колонізації Америки чи Центральної Африки, безперечно, відбувався і процес геноциду місцевих племен.) Спільною мовою виступала і російська в Російській імперії та СРСР, що зрозуміло з огляду на дуже багату етнічну палітру підкорених земель (тут не говоримо про моральний, історичний та інші аспекти колонізації; йдеться просто про необхідність мати якусь одну спільну мову). Натомість потреби запозичувати зовнішню лінгву франка в сучасній Україні навіть із суто лінгвістичного погляду немає, тому що, як було зауважено вище, практично всі мешканці на нашій території або розуміють українську, або вміють нею розмовляти, або й активно нею послуговуються.
По-четверте: як з’явилася масово в Україні російська мова? Чи це був природний процес, коли українці цілком добровільно відмовлялися від української й охоче переходили на російську? Чи, може, староукраїнська мова, керуючись своїми внутрішніми лінгвістичними законами, неминуче еволюціонувала в російську, а сама перестала існувати? Аж ніяк! Пригадаймо, що російська літературна мова була кабінетно створена в другій половині 18 століття на основі української граматики Мелетія Смотрицького, розмовного слов’яно-фінського койне, книжної церковно-слов’янської (староболгарської) мови, із солідним вкрапленням угро-фінських і тюркських лексем (60-70% всієї лексики). До 18 століття мова московитів ніде в Європі не вважалася слов’янською, а зараховувалася до угро-фінської групи. Тому, власне, до поморянина Ломоносова написаної московською (=російською) мовою літератури не існує, а написана руською (=українською) мовою існує. Особлива заслуга у кодифікації російської мови належить дансько-німецькому вченому, автору «Толкового словаря великорусского наречия русского языка» Владіміру Далю. Крім того, ми добре пам’ятаємо антиукраїнську політику всіх російських імператорів, Валуєвський циркуляр і Емський указ, репресії, голодомори, «розстріляне відродження», вищу освіту виключно російською, «гармонізацію» словників… Російська мова була українцям нав’язана насильно; цьому є безліч доказів. При цьому особливо з 1930-х років українська мова була навмисне штучно наближена до російської (причому не лише за лексикою, але й фонетикою, граматикою, морфологією, синтаксисом), що призвело до її істотного спотворення, неприродного звучання і, як наслідок, — певної канцелярської кострубатости й калічности, що дало підстави московським творцям цієї покручі затаврувати українську мову меншовартісною. До того ж назовні українські топоніми та інші власні назви ще й досі транскрибуються через російську – всім відома титанічна битва за зміну Kiev на Kyiv, Dnepr на Dnipro, давньоруський князь Vladimir на Volodymyr і т.д. Нарешті, в радянській Україні рівень вивчення інших, крім російської, іноземних мов, був незадовільним, що обмежувало світогляд громадян російськомовним інформаційним простором, за межі якого вони часто й донині не можуть вийти.
Історична іронія полягає якраз у тому, що українська ( = русинська, давноруська) мова завжди мала свого автохтонного етнічного носія, а сучасна російська мова ніколи його не мала, оскільки угро-фінським або тюркським етносам вона була так само насильно і неприродно нав’язана. Тому недалеким від істини є твердження, що слово «русский» є відприкметниковим іменником, котрий позначає не етнічну приналежність, а носія «русского языка»; і таким носієм може бути представник будь-якої із 193-х етнічних груп на території РФ. Наприклад, словосполучення «русский калмык» вказує на представника калмицького етносу, який розмовляє російською мовою; зокрема, таким був по батьківській лінії Владімір Лєнін. А є калмики, які розмовляють рідною калмицькою. Інакше кажучи, поняття «русский» і «русскоязычный» у цьому контексті є тотожними, тому що «русский» — це ніщо інше і ніщо більше, ніж просто «русскоязычный». Поняття «русский народ» — це сукупність десятків цілком відмінних етносів, представники яких добровільно або під тиском Москви відкинули свої оригінальні етнічні мови і перейшли на спілкування виключно російською мовою, тобто це, власне, «русскоязычный народ». Поняття «русская культура» — це сукупність етнічних культур вищезгаданих різноманітних етносів, виражена російською мовою і несправедливо привласнена і назовні представлена Російською імперією як питомо «русская». Звідсіля отримуємо «русские» (насправді виключно українські) колядки, «русский» (узбецький) плов, «русские» (татарські) дворянські родини, «русские» (удмуртські) пельмені, «русская» (японська) матрьошка і т.д.
Нічого дивного, що сучасний пересічний громадянин РФ не розуміє інших слов’янських мов і не може їх до пуття вивчити.
Відтак, дуже важливо, що новий український правопис підняв пласт давно забутого й забороненого; це не архаїка, вигадана в австрійському генштабі, а якраз наше справжнє; ще сто років тому питомою українською мовою розмовляла не тільки Галичина, але й Слобожанщина, Запоріжжя, Кубань, Крим, Буковина, Бессарабія, Закарпаття. Щоправда, повноцінного повернення до унікальної харківської Скрипниківки 1926 року наразі не сталося, бо сучасні її опоненти вважають, що під радянською окупацією українська мова теж квітла й еволюціонувала…
МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД
Розгляньмо декілька міжнародних прикладів, на які часто посилаються опоненти з обох таборів.
Австрія – її офіційна мова як різновид німецької завжди була рідною і притаманною для австрійців; її ніхто нізвідкіля не привносив і не нав’язував. Австрійці жили на своїй території, розмовляли своїм німецьким діалектом і його ж зробили офіційною мовою. Уявіть собі, що, приміром, Волинь колись давно вирішила мати окрему державу і зробила своєю офіційною мовою волинський діалект української. Це те ж саме.
Бельгія і Швейцарія – тримовність і чотиримовність цих держав сформована з досить чітким розподілом по регіонах (кантонах), коли ці мови майже не перетинаються. Лише державні чиновники, лікарі і їм подібні зобов’язані знати всі офіційні мови. Тобто в головах мешканців цих країн немає плутанини. В Україні ж якраз ідеться про білінгвізм, який веде до мовної шизофренії (як поняття соціо-лінгвістичного, а не психіатричного), тобто постійного змішування двох мов, що неминуче призводить до поступового витіснення однієї з них другою.
Канада – там ситуація асиметрична, тобто французькою мовою за межами франкофонного регіону майже не володіють, тоді як в його межах, хоча й неохоче, але можуть розмовляти англійською. Квебек – це приблизно як Україна у складі Російської імперії або СРСР.
Сербія – на загальнонаціональному рівні існує тільки одна офіційна мова – сербська; однак в окремих регіонах, передусім в автономному краї Воєводина, функціонують загалом 15 мов. Це пов’язано з історією: до Першої світової війни північ Сербії ніколи їй не належала, а була у складі багатонаціональної Австро-Угорської імперії. Разом з тим, попри розвиток цих інших мов, сербська мова є обов’язковою для всіх жителів і саме вона однозначно домінує на всій території країни. Найпоширеніша після неї угорська має тільки 3,5% носіїв.
Країни Балтії, передусім Латвія – цей приклад найближчий до українського, але з однією істотною відмінністю: латвійська і російська мови розрізняються більше, ніж українська і слов’янізована російська; в окупованій Балтії теж була політика русифікації, але не було політики підміни однієї мови іншою. Тому в головах балтійців немає такої мовної каші, як у головах українців. Є латвійці, які не розуміють російську, і є латвійці, які розуміють тільки російську. При цьому звернімо увагу на державну політику країн ЄС Литви, Латвії й Естонії в гуманітарній сфері, коли російська мова не забороняється, але активно застосовуються непрямі способи заохочення вивчення балтійських мов, аж до набуття або позбавлення статусу громадянина залежно від опанування мови.
У цьому переліку свідомо не наводимо політичний аргумент використання Росією російської мови як зброї у війні проти України. Достатньо зауважити, що контраргументи російськомовних патріотів України про те, що вони не потребують захисту, не мають жодного значення для оновленої Конституції РФ та її воєнних планів.
ВАРІАНТИ РІШЕНЬ
З огляду на вищеперелічені критерії, аргументи і міжнародний досвід, не важко дійти висновку, що найприроднішим вирішенням мовного питання в Україні мала би стати переважна одномовність з невеликим прошарком мов національних меншин і корінних народів.
При цьому, окрім просування державної мови, логічним було би пріоритетно забезпечувати права корінних народів, які не мають власної державності і мови яких на межі зникнення. Натомість представники тих національних чи мовних меншин, які мають свої матірні держави, можуть вільно розвиватися в Україні в межах фольклористики або ж, за бажанням, повернутися в лоно матірної держави.
Звісно, що активні пропагандисти різномастого сепаратизму або ті, хто злісно заперечує українську державність чи глумиться над українською мовою, повинні нести кримінальну відповідальність.
Отже, говоримо про лінгвістичну компоненту як чи не найголовнішу детермінанту формування нації і держави, бо без неї не можливе спілкування у заданому соціумі. Цим мова докорінно відрізняється від раси чи приналежності до релігійної конфесії. Християнин і мусульманин, білий і темношкірий можуть порозумітися, якщо у них спільна мова. А двоє азіатів або двоє православних з різними мовами спілкуватися не можуть, а отже не здатні сформувати одну політичну й державну спільноту.
Відтак, у світі не знаходимо ситуації подібної до української: всюди або ясно домінує якась одна мова, або різні мови в межах однієї країни чітко демарковані. Тому, з огляду на нинішню ситуацію і на історію, в Україні може з часом вкорінитися, тобто заполонити собою всю територію і всіх мешканців або українська, або російська мова. Російська мова може переважити внаслідок швидкої воєнної або повзучої інформаційної окупації, манкуртизму чи конформізму українців. За такого сценарію неминучими стануть нові репресії, тому що завжди буде доволі великий прошарок українського населення, який чинитиме активний спротив русифікації (при цьому під роздачу, як завжди, потраплять і російськомовні). В результаті, новосформована повністю російськомовна Україна навряд чи буде цікавою світу і навряд чи її взагалі можна буде назвати Україною. Бо Україна – не Австрія; для українців російська мова є первинно не рідною, а привнесеною, насильно накинутою. За декілька століть українці припинять своє існування як окремий етнос, розчинившись у морі московитів-«великоросів», які остаточно привласнять всю нашу історію. Недоречним є аргумент про те, що, мовляв, українці не повинні віддавати російську мову на відкуп росіянам; що, мовляв, і ми можемо творити цією мовою; що, нібито, це ж прекрасно, коли існуватиме російськомовна демократична Україна на противагу російськомовній авторитарній Росії; що російськомовні українці конче необхідні, щоб колись пояснити несвідомим росіянам, щó таке справжня демократія… та інші подібні нісенітниці. Вкотре самі собі нагадуймо: російська мова для українців є чужою, протиприродною, ми її з власної волі не обирали, наших предків за українську мову століттями систематично винищували. Який ще сильніший аргумент потрібен для людини, яка мислить? Наше завдання в тому, щоб відродити й захищати своє, а не допомагати іншим народам шукати сенс їхнього буття. Не буде російської мови в Україні – не буде рецепторів, за які чіплятиметься вірус «русского міра».
Якщо ж єдиною мовою в Україні визначити українську – причому не лише формально в Конституції, але й в активній щоденній гуманітарній та економічній політиці, тоді виникає слушне запитання: як домогтися переходу російськомовних на українську мову?
МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
Перш ніж перейти до таких розмірковувань, доречно спершу звернутися до міжнародного права, зокрема розглянути положення Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин від 18.12.1992 р., Рамкової конвенції про захист національних меншин від 01.02.1995 р., Ословських рекомендацій щодо мовних прав національних меншин від лютого 1998 р., Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин від 05.11.1992 р. та Закону України про ратифікацію Хартії від 15.05.2003 р.
Зокрема, важливо пам’ятати, що в міжнародному праві не існує єдиного всіма визнаного юридичного поняття «національна або етнічна меншина». Разом з тим, науковці одностайні в думці, що невід’ємною і обов’язковою рисою будь-якої меншини повинне бути її «недомінантне становище» (non-dominant position), тобто коли над нею домінує або її пригноблює інакшомовна більшість. Аналогічно, регіональні мови або мови меншин мусять мати більший або менший ступінь загроженості (precariousness). В разі відсутності таких маркерних кваліфікаторів, не можна говорити про наявність меншини ані про необхідність захисту мови. Вищезгадана Хартія взагалі не опікується ні індивідуальними, ані колективними правами мовних меншин (linguistic minorities), але виключно збереженням і розвитком мов. Іншими словами, наприклад, так звані «російськомовні» в Україні не можуть апелювати до жодного з міжнародних інструментів, оскільки, по-перше, вони не перебувають у «недомінантному становищі» (радше, навпаки), по-друге, російська мова сама по собі не є загроженою, оскільки має матірну країну РФ, де вона якраз має домінуюче становище.
До речі, РФ взагалі не ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, а в останньому моніторинговому висновку Ради Європи про стан виконання Росією Рамкової конвенції про захист національних меншин від лютого 2018 року міститься спостереження про надмірне домінування російської мови на шкоду всім іншим мовам.
Ще одним цікавим нюансом є посилання у мовній Хартії саме на історичні мови на противагу мовам сучасних мігрантів. За цією ознакою можна згадати часи агресивної русифікації на території України в Російській імперії та СРСР, а можна й легітимізувати ще ті часи, коли українська мова була масово поширена не тільки на всій території сучасної України, але й на прилеглих територіях сусідніх держав…
Також важливо пам’ятати, що Україна ратифікувала мовну Хартію із застереженнями, одне з яких говорить про незастосування її окремих положень до так званих нетериторіальних мов (non-territorial languages), тобто до мов, які неможливо чітко локалізувати на певній частині території країни, оскільки вони більшою чи меншою мірою використовуються на всій її території. За цією ознакою до подібних мов можна зарахувати не лише ромську чи їдиш, але й російську.
Нарешті, важливим положенням усіх вищезгаданих міжнародних інструментів, щодо якого існує цілковитий консенсус країн-сторін та наукової спільноти, є безумовна вимога для представників національних чи мовних меншин володіти державною (офіційною) мовою країни їхнього проживання, а також право держави як просувати офіційну мову, так і вводити обмеження на розвиток меншин або використання їхніх мов, якщо їхні претензії загрожуватимуть суверенітету чи безпеці країни та її громадян.
В офіційних міжнародних документах автор наразі не знайшов конкретних рекомендацій про те, як ставитися до насильницької зміни мовного середовища внаслідок окупації однією країною іншої, тобто як саме розглядати нові мовні реалії внаслідок тривалої окупації. Але міжнародне право, безумовно, засуджує окупацію чи анексію чужих територій, насильницьку депортацію населення, як і пов’язані з такими злочинними актами різноманітні наслідки для населення, в т.ч. зміну етнічного складу та мовного середовища. Майже всі колишні радянські республіки пройшли через етап відмови від колонізаторської російської мови й утвердження офіційними своїх власних оригінальних мов. Існує також прецедент відродження ірландської ґельської мови в Ірландії та її часткове запровадження в Північній Ірландії і відсутність будь-якої критики міжнародних організацій щодо нібито утисків англійської мови.
ЯК МАСОВО ВІДНОВИТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ В УКРАЇНІ
Отже, повертаючись до ключового питання про повноцінне утвердження української мови в Україні, зазначимо, що тут необхідний тонкий, нюансований підхід. Доведеться умовно поділити так званих «російськомовних осіб» (як категорію лінгвістичну, а не юридичну) на декілька підгруп.
Є громадяни РФ, які на законних підставах проживають на території України, наприклад на основі родинних зв’язків або працевлаштування. Для них можливо встановити правило, що, з одного боку, як іноземці вони не зобов’язані володіти українською мовою, але, з іншого боку, вони не мають права вимагати, щоби будь-де на території України їх обслуговували російською мовою. Якщо такі правила їм не до вподоби, вони можуть виїхати за межі України. В разі порушення законів України, в т.ч. в гуманітарній сфері, їх можуть притягнути до адміністративної чи кримінальної відповідальності або депортувати із забороною повторного в’їзду, залежно від правопорушення. У цьому громадяни РФ нічим не відрізнятимуться від інших іноземних громадян.
Є «русские» у розумінні носіїв російської мови (не «русского» етносу, бо такого не існує), які свого часу були спеціально переселені в Україну з території РФ для зміни етнічного складу населення, або народжені вже в Україні від таких осіб, а нині мають український паспорт. З погляду історії титульної української нації, ці люди є окупантами або нащадками окупантів; мовимо про це не як обвинувачення, а як об’єктивний доконаний факт. З погляду ж Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, ця категорія осіб належить не до національної чи релігійної, а до мовної меншини. Як нинішні громадяни України, вони зобов’язані вивчити українську мову і послуговуватися нею в усіх громадських місцях. Вони можуть створювати свої культурні російські товариства, мати доступ до російського культурного продукту, займатися фольклором, тобто поводитися як типові представники мовної меншини з певними гарантованими правами. Водночас, російська чи будь-яка інша іноземна мова не повинна бути мовою політичного дискурсу в Україні. Мови меншин на території України можуть вільно застосовуватися для вираження культурної самобутності, фольклору, мистецтв, в т.ч. і в публічному просторі, якщо це не дискримінує інших громадян держави, не загрожує державній мові і державному суверенітету. Разом з тим, меншини не можуть користуватися колективними правами та апелювати до держави або міжнародних організацій з цього приводу. Крім того, мови меншин не повинні використовуватися для публічного просування політичних (партійних) рухів і поглядів. Такі тлумачення не суперечать положенням Рамкової конвенції про захист національних меншин.
Є російськомовні патріоти України, які належать до українського етносу, тобто це зрусифіковані українці. Багато з них захищають українську землю від російського окупанта. Вони стали російськомовними з різних життєвих причин. Зазвичай вони народжені чи мешкають у великих містах. Цю категорію людей переконати неважко (власне, їхнє неофітство з початку війни вже активно відбувається). По-перше, слід навести їм вищеперелічені соціо-лінгвістичні й історичні аргументи. По-друге, постійно їм нагадувати, що коли ворог розмовляє твоєю мовою, точніше коли ви розмовляєте мовою ворога – у нього набагато важче стріляти; цей психологічний бар’єр особливо сильно спрацював на початку війни. По-третє, пояснювати, що в гібридній війні в Україні воюють не україномовна візія України проти російськомовної візії України, а український націоналізм проти російського націоналізму (теза озвучена Володимиром В’ятровичем). При цьому пам’ятаймо, що український націоналізм є мовно-етнічним, а російський націоналізм є мовно-імперським, бо з погляду історії «русского» етносу не існує. У цьому сенсі всіх російськомовних українців скопом зараховують до сонму «русских», а російськомовна Україна стає невід’ємною складовою російського мовно-імперського націоналізму, навіть якщо вона цього не бажає або не усвідомлює. Відтак, розмовляючи російською мовою, українські патріоти ненавмисне виступають на боці Кремля. По-четверте, необхідно апелювати до устремлінь у майбутнє: якщо ви самі ніяк не можете змінити свою мову, дайте таку можливість для своїх дітей. Ідеальний варіант – це перехід на українську всією родиною. Побутує хибна думка, що можна в родині розмовляти російською, а на людях – українською. Це ніколи не спрацює. Це буде та сама шизофренія: наче живеш вдома в одній країні, а на вулицю виходиш в іншу, або навпаки. Згідно з однією з лінгвістичних теорій, швидкість асиміляції прямо пропорційна відсотку мовної спільноти, яка розмовляє іншою мовою вдома. Тобто навіть якщо держава запровадить масовий вжиток української мови в публічному просторі, але більшість українців вдома і надалі розмовлятиме російською, то процес асиміляції української мови російською все одно буде неминучим. Білінгвізм рано чи пізно завжди переходить в одномовність, якщо не в межах одного покоління, то максимум через два-три покоління. Іншим маркером колоритности мови є ужиток питомих ідіом, як-от прислів’я, приказки, стилістичні фігури і т.і. Російськомовного українця легко впізнати по тому, як він, бідолашний, подумки дослівно перекладає з російської такі ідіоми, виставляючи на посміховисько свою калічну українську, хоча насправді українська мова має власні яскраві фразеологічні відповідники, які передаються зовсім іншими словами.
Специфічними представниками російськомовних українців є частина підприємців, естрадних артистів і спортсменів. Перші мотивують свій лінгвістичний вибір необхідністю вести бізнес на теренах СНД, другі — бажанням охопити якомога ширшу глядацьку аудиторію, треті – спортивним побратимством у колишніх радянських республіках. Згортання торгівлі з пострадянським простором, переважання в міжнародних економічних відносинах мови англійської, а також необхідність заповнювати вітчизняні фінансові документи українською мовою допомагає переорієнтуватися бізнесменам. Аргумент про охоплення аудиторії не витримує критики, бо за цією логікою російськомовні естрадні артисти мали би перейти на англійську чи китайську мову, адже ж ці аудиторії ще більші. Поступове доведення квоти культурного продукту українською мовою до 90% могло би вирішити цю проблему. У спорті важливо визначити, що будь-які заклади, команди чи змагання, які фінансуються з державного чи муніципального бюджетів, можуть функціонувати лише українською мовою. Важливо також нагадувати українським спортсменам про масове поширення в РФ спонсорованого державою допінгу; якщо копнути ще глибше й вивести всіх на чисту воду, то ще невідомо, скільки рекордів, перемог і медалей реально залишилося би за СРСР чи сучасною Росією. Невже наші майстри бажають бути причетними до такої сумнівної компанії? Для тих, хто вирішив змінити громадянство й виступати за російську збірну, доцільно було б виключити майбутню можливість знову повернутися в громадянство України. Крім того, для митців і для спортсменів надзвичайно важливе значення має моральна підтримка фанів і глядачів. Якщо би ті засуджували своїх улюбленців за пристосовництво і мовну нерозбірливість, мабуть цей фактор теж би подіяв.
Є певна кількість російськомовних громадян України, які займають інертну або байдужу позицію; частина з них все ще може бути залюблена в «русскій мір», хоча не наважується в цьому публічно зізнаватися. З такими найважче; вони є тим «свінговим» електоратом, через який сучасну Україну постійно лихоманить між Заходом і Москвою. Це ті, які «за всë хорошее і против всего плохого», для яких «лишь бы не было войны» і які прагнуть одночасно інтегруватися і в ЄС, і в ЄвразЕС залежно від того, де можна більше заробити. Це ота третя група, про яку йшлося на початку статті і представники якої твердять, що зовсім не принципово, якою мовою розмовляти, але при цьому чомусь міцно тримаються саме російської, бо інтелектуальні лінощі й відсутність історичного морального стрижня не дозволяють їм перевчитися. Вони часто апелюють до понять «ліберальні цінності» і «толерантність», засуджуючи «навіжених націоналістів».
Тут доречно було би переглянути основні засади інституту громадянства в Україні, поміркувавши над поняттям осіб без громадянства або ж осіб, які матимуть усі права, крім політичних: не зможуть балотуватися, обирати на виборах усіх рівнів або працевлаштовуватися на державну службу. Це питання є вельми делікатним, але не тому, що цього не варто робити, а тому, що не просто віднайти чіткі об’єктивні критерії, хто під цю категорію підпадатиме.
Досвід Франції і Балтійських держав став би тут у пригоді. Зокрема, політика Парижа визначає, що кожен аспірант на здобуття громадянства Франції повинен виконати низку обов’язкових умов, включаючи ґрунтовні знання французької мови та історії, а сама країна не визнає поняття національних меншин ані їхніх окремих мов і не приєдналася до відповідних інструментів Ради Європи. В балтійських країнах практикується позбавлення політичних прав частини громадян, які не бажають інтегруватися в мовне середовище суспільства країни їхнього проживання. Такі громадяни не можуть вплинути на стратегічні вектори внутрішнього розвитку та зовнішньополітичної орієнтації цих держав, що сприяє їхній стабільності.
Сьогодні в Україні думки про тимчасове обмежування політичних прав громадян лунають в контексті майбутньої реінтеграції мешканців окупованих територій (ось вам і особливий статус!) або представників окремих національних меншин на Закарпатті. Хоча цей принцип можна застосувати і ширше шляхом оновлення Закону про громадянство і проведення тестувань усіх повнолітніх громадян України хоча би на елементарні знання української мови, географії, історії, культурної спадщини України.
Добрим аргументом для навернення всіх російськомовних українців до української мови є досвід виїзду за кордон. Відомо, що росіяни створили собі не найліпший імідж непомірною пиятикою й дебошами; власники готелів напружуються, зачувши російську мову. Натомість українські робітники в країнах Європи вже здобули славу працелюбних і переважно неконфліктних. Крім того, іноземці можуть здивуватися, чому українці розмовляють мовою свого ворога. Ці нюанси призводять до дещо кумедної, але цілком правильної поведінки, коли російськомовні українці за кордоном демонстративно переходять на українську в публічних місцях.
Ще один важливий аргумент на користь української мови пов’язаний з масовою присутністю громадян у соціальних мережах. Наприклад, якщо ви ведете свою сторінку на фб чи в ютубі російською мовою, то можна з великою ймовірністю очікувати, що модератор вашого контенту буде росіянином, який в разі потреби залюбки вас забанить. З ширшого погляду: чим більше й частіше заводити у світових інтернет-пошуковиках українські слова, тим швидше зростатиме україномовний інтернет-контент, і навпаки.
ПІДСУМОК
Отже, закони лінгвістики, закони війни, міжнародне право і міжнародний досвід говорять нам, що для успішного розвитку державного проєкту «Україна» необхідна переважна одномовність, причому цією мовою мусить стати українська. Будь-який інший варіант призведе або до швидкої асиміляції українського етносу або ж до тривалої гойдалки між Заходом і Сходом з подальшою неминучою асиміляцією українства. Якщо частина громадян України не бачать себе патріотами України, не готові її захищати від агресора, не бажають вивчати і поважати українську мову й історію, розглядають Україну як частину «русского міра» або виключно як територію для заробітку й витрачання грошей; якщо вони апріорі є ворогами українства або їм все однаково; і якщо багаторічна систематична терпляча виховна робота з ними не приносить жодних плодів – тоді для безпеки й виживання української нації доцільно таких громадян обмежити в політичних правах за безумовного збереження їхніх майнових прав та забезпечення іншомовних культурних потреб в рамках необхідного мінімуму згідно з міжнародними стандартами. Це звучить сумно. Первинна вина лежить, звісно, не на цих людських образах перекотиполя, а на московському агресорі, який стер їхню пам’ять дощенту. Але іншого виходу немає; інакше Україна ніколи не стане життєздатною.
Досвід останніх 30 років, тобто часів новітньої незалежності, доводить, що, на жаль, лагідна українізація виключно закликами до совісті не працює. Вона буде досягнута поступово, але наполегливо всім арсеналом юридичних, освітніх, педагогічних, культурних, інформаційних, бюджетних, податкових та інших необхідних інструментів, сприяючи згуртуванню громадян довкола ясних національних цінностей. Питання суверенітету, мови, правдивої історії вкрай небезпечно піддавати сумніву. Культивування скептицизму по відношенню до власних фундаментальних національних цінностей – це головна зброя агресора; в цьому суть його політики деморалізації (теза Юрія Бєзмєнова).
Водночас, утвердження здорового націоналізму не перетворить Україну на імперію чи тиранію. Ми не зазіхаємо на чужі землі, а всі внутрішні питання (окрім непорушних базових цінностей) будуть вирішуватися демократичним шляхом в гарячих суперечках домашніх політиків.
І останнє: є українські політики, які вважають, що в умовах війни мовне питання є не на часі, оскільки, мовляв, це створює непотрібну напругу в українському соціумі, може спровокувати Росію і т.і.
На це відповім так:
По-перше, мовне питання є чи не найголовнішим у веденні Москвою гібридної війни проти України. Відсутність нашої аргументованої відповіді якраз і призводить до домінування чужого наративу, ставлячи нас у позу виправдовувачів. Москва і її п’ята колона в Україні завжди будуть гнути свою лінію і без будь-якого приводу або ж вони його вигадають. Ми мали змогу неодноразово пересвідчитися, що компроміси з агресором ведуть не до примирення, а до ще більшої агресії. І навпаки, рішуча відсіч, зокрема і на мовному фронті, стримує його апетити. Прагнення робити кроки назустріч, чути різні точки зору і шукати компроміси звучить начебто правильно і політкоректно, якщо не брати до уваги, якою кров’ю нас привели до нинішнього статус-кво.
По-друге, в Україні реально зовсім мало щирих інтелігентних прихильників російської культури, поціновувачів Пушкіна й Толстого. Без провокацій, проплачених тітушок чи «зелених чоловічків» проросійсько настроєний електорат не вийде масово на демонстрації по всій країні. Свідченням цього був куций Антимайдан проти багатолюдного Майдану в 2013-14 роках – він не вийшов як через свою малочисельність, так і через інертність і байдужість його потенційних учасників. А за бажання й рішучості влади, провокаторів і засланих козачків досить легко виявити і своєчасно нейтралізувати. Тобто, цю нашу перманентну біду, цей горезвісний байдужий проросійський російськомовний електорат ми можемо і мусимо повернути собі на користь, якраз скориставшись з його байдужості і бездіяльності.
Нагадаймо й опитування КМІС за травень-червень 2020 року, коли 90,6% мешканців України назвали себе українцями і лише 3% респондентів відповіли, що влада не повинна сприяти розвитку української мови. Тобто насправді запит на українство є доволі потужним, а протидія йому – маргінальною.
Тобто в той час як русифікація справді здатна підняти значну частину народу на революцію й відтак призведе до насильства, українізація широкого обурення й насильства не викличе. А статус-кво, тобто гойдалка між українською мовою й російською, між демократією й авторитаризмом, між Заходом і Москвою залишає Україну перманентно нестабільною і вразливою для операцій впливу.
Отже, підсумовуючи, з точки зору національної безпеки України можна з великою мірою впевненості стверджувати, що у виборі між українізацією, статус-кво і русифікацією – українізація є найспокійнішою, найбезпечнішою, найстабільнішою і найперспективнішою опцією і для української влади, і для всього українського суспільства.
Сподіваюся, що саме цього висновку дійдуть учасники ініційованих Міністерством культури та інформаційної політики України національних «круглих столів» про нашу культурну ідентичність. Можете розглядати цей матеріал моїм внеском до майбутньої дискусії.
Олександр Александрович, для Цензор.НЕТ
Источник: https://censor.net.ua/r3214449 РЕЗОНАНСНЫЕ НОВОСТИ